-31-

Я різко розплющую очі і бачу, як наді мною схилились два схвильовані обличчя: Кіран та Тобіас. Щойно наші погляди зустрічаються, як Кіран полегшено видихає, а простолюдин киває головою та зникає з-перед очей. Я пробую піднятися і розумію, що лежу на ліжку, прив'язана. 

— Що за…? — смикаю рукою, аби звільнити її, — Чого мене прив'язали?

Кіран підходить ближче, нахиляється та заглядає в очі. 

— Як тебе звати? — запитує серйозно, випрямившись та приклавши руку до підборіддя. Повільно погладжує його.

— Елеонор мене звати. Що за дурні питання? — обурююся я, — І розв'яжіть мене нарешті. 

Кіран хитає головою і навіть не думає зрушити з місця. Вдарився чи що? 

— Що таке? Розв'яжи мене! Негайно! — наказую йому, все таки я його королева і попри наявність магічних здібностей, він має підкорятися мені. Але Кіран стоїть та кліпає очиськами підозріло. 

— Ну що таке трапилося? — закочую очі від обурення. І від безсилля. Бо я не можу встати та витрясти з нього всю правду. 

— Ти намагалася усіх нас вбити, — зрештою каже простолюдин, знову підійшовши до ліжка. Розумію, що він не тільки не пішов, а й залишився дошкуляти мені. 

— А ти чого досі тут? — запитую, і кидаю погляд на мага. Він все ще пильно розглядає мене, неначе я щось дивне та незрозуміле і він вперше це бачить. 

— Він поки що залишається, — Кіран знову нахиляється наді мною і торкається рукою чола, — Жар все ще є. Треба лікувати тебе далі. 

Залишається? Простолюдин? Для чого? — подумки роздумую і мало не викрикую це, але вчасно стримуюся. Таким чином нічого не доб'юся від них. 

— Залишається? — запитую з подивом, хоча мене більше турбує, коли нарешті мене розв'яжуть і пояснять, що я накоїла чи намагалася зробити. 

— Так, залишається. Якби не він, ти б задушила тітоньку Гвен.

— Що? Я? Це неможливо! — протестую і знову намагаюся визволити руку. А може переді мною не Кіран і Тобіас, а хтось інший? І можливо, я знову у ві сні чи марю? 

— Ще й як можливо, — каже Кіран і ставить на моє чоло вологий шмат тканини, — Тільки то була не зовсім ти. Точніше, взагалі не ти, але в твоєму тілі. 

Його слова лише більше заплутали мене і я відчуваю, як енергія витікає з мого тіла, неначе хтось висмоктує її. Перед очима знову густий туман і я засинаю. 

Наступні кілька разів я прокидаюся в холодному поті, мені незручно, тіло ниє, кожен м'яз напружений та готовий стрельнути судомами, і я хочу одного, аби цей кошмар закінчився. Але все повторюється знову і знову, неначе хтось спеціально водить мене коридорами свідомості, вишукуючи там щось. Мабуть, думають, що я зламався і видам якісь секрети. Але які? 

Коли прокидаюся знову, розумію, що мені вже не холодно, мене перевдягнули і навіть розв'язали. Я можу рухати рукою та ногою і мені не боляче. Повільно підіймаюся та встаю з ліжка. Спрага мучить. Хочеться випити океан, а то й більше. Та щойно мої ноги торкаються підлоги, бачу перед собою крісло, а на ньому спить простолюдин. Охороняв мене, чи…? 

Підходжу, аби розбудити його і одразу потрапляю в полон його темно-зелених очей, що спалахують вогнем. Обідок стає золотистим. Магія дракона відчувається кожним сантиметром моєї шкіри. І це навіть трохи лякає. 

— Обережно, — каже Тобіас, перехоплюючи мою руку своєю, — Я ще не вмію добре контролювати перетворення. 

— Перетворення? Але ж Кіран сказав, що ти не… — не закінчую фразу, бо й сама здогадуюся — ми не врахували те, що дух дракона отримав простолюдин не з нашого світу і мабуть все те, що відбулося з Вільямом не відбулося в такий же спосіб і з Тобіасом. Мабуть, тому Кіран і не відчув його дух. Або щось не так побачив. 

— Він помилився. І визнав свою помилку, щойно я раптово перетворився на величезного зеленого дракона посеред цієї кімнати. 

Тобіас все ще тримає мою руку, а його погляд ковзає по моїй фігурі. 

— Ти що, розглядаєш мене? Здурів?