-30-

Коли прокидаюся вдруге, то не можу зрозуміти, де саме знаходжуся. Перед очима все пливе, а в горлянці застряг з'їдений пиріжок. І ще й нудота вкотре підступає до горла. Намагаюся поволі встати з ліжка і не впасти. Зілля Кірана мало б уже допомогти, але чомусь мені від нього лише гірше. Вставши з ліжка, іду до вікна та відриваю його, впускаючи до кімнати свіже повітря і завмираю. На вулиці вже темна ніченька. Довго ж я спала. І чому мене ніхто не розбудив? 

Закриваю вікно і хутко спускаюся сходинками на кухню, сподіваючись знайти там матір чи тітку Гвен. Але на кухні ні душі. І взагалі весь будинок наче не живий. Надто тихо тут, похмуро та якогось незатишно. І я не відчуваю тепла. І дуже швидко починаю мерзнути. Моє тіло труситься, я обіймаю себе за плечі, аби хоч якось зігрітися та шукаю щось в чому можна розігріти трохи води, аби заварити чаю. Поки вода гріється, йду шукати своїх. Але куди б я не зайшла, в яку кімнатку би не відкрила двері — всюди порожньо. В думки та душу заповзає страх. Куди ж вони всі могли подітися?

— Мамооо! — гукаю я, але у відповідь лише тиша. Гнітюча. Болісна. Німа, — Кіране! Тітко Гвен! Хто-небудь! — волаю наче навіжена, але ніхто не відкликається. Двічі обходжу будинок, аби впевнитись, що нічого не пропустила і лише тоді виходжу на вулицю. 

Я вискакую на крильце, а там — суцільний туман. Знову. Густий та гарячий, як парне молоко. Застигаю на мить, вдихаючи його та повертаюся в дім. Отже, я у власній голові, у пастці, і хтось знову намагається зламати мою свідомість. Але хто? І для чого?

Здогадки приводять мене лише до двох імен — Бальтазар та Річард. Більше нікому. Лише вони двоє зацікавлені в тому, аби я не тільки не могла повернутися та відвоювати своє королівство назад, а щоб взагалі нічого не могла вдіяти. І кращий вихід для них обох, аби я зникла раз і назавжди. 

— Що ж, це цілком логічно, — промовляю, крокуючи будинком. Десь же має бути вихід з цієї пастки. Дивно лише те, що моя свідомість нині нагадує будинок тітки Гвен. Чому не мій палац? 

Я повертаюся на кухню, де вже википіла вода і ставлю новий черпак. Дістаю кружку та заварюю собі чаю. Обмірковуючи, як вибратися з цієї пастки, знаходжу кілька пиріжків у тарілці на полиці, поруч з цукром та сіллю. Беру один і жую. Так мені легше думається. 

Напившись чаю та з'ївши всі пиріжки, що знайшла, я знову обходжу будинок і нікого не знаходжу. Виходжу на вулицю і там все ще стоїть туман. Зітхаю та повертаюся назад. Час тече невимовно довго та болісно. Мене починає лякати тей стан і хочеться вже хоч з кимось поговорити. Бодай з тим же простолюдином, аде почути хоча б кілька слів. Від тиші я починаю божеволіти, а це мені категорично не можна. 

Від скуки знову проходжу будинком, розглядаючи його вже більш уважно, приділяючи увагу різним дрібницям. І можу зазначити, що тут так багато цікавих речей, призначення яких я не до кінця розумію. Але найбільше мені подобається дзеркало в одній з кімнат. Воно виглядає доволі старовинним, принаймні обрамлення точно зроблене не в останні роки. Та і фігурки на нього теж цікаві: дракони, ліс, руни, і хтось схожий на відьму. 

Проводжу рукою по фігурках, торкаючись пальчиками кожної і відчуваю, що вони вібрують, віддаючи теплі імпульсами. А за мить в дзеркалі з'являються очі — темно-зелені з золотистим обідком довкола. І в них палахкотить вогонь. 

— Дракон… — промовляю, в надії, що він мене почує і.. врятує? 

Пф! Злюся сама на себе та відвертаюся від дзеркала. Дурепа я! Справжнісінька дурепа! Ну як він мене врятує? Він же не наш дракон! Не мій! 

Чую дивний звук позаду і обертаюся, аби глянути. Дзеркало починає диміти, клубки диму неначе виповзають з нього, кружляють довкола мене та обіймають, неначе руки. Я кручуся довкола своєї осі, намагаючись зрозуміти, що відбувається, та вже в наступну мить — лечу. Хмара диму підхоплює мене та закидує у дзеркало. Стоп, що? Дзеркало? О, ні! 

Я репетую та закриваю обличчя руками, готуючись до болісних відчуттів.