-28-

— Не кажи дурниць, — на крильці з'являється матір та обурено дивиться на мене, — Ніякого шлюбу без кохання. Досить.

Я дивлюся на неї з подивом. Не вірю, що вона таке зараз сказала, адже кожен день, після смерті батька, вона мені розказує про те, як важливо мати під боком чоловіка. І не просто чоловіка, а воїна, котрий силою та правдою буде вести наше військо вперед, і захищати королівство. 

— І не дивись так на мене, люба, не треба, — вона обіймає мене, цілує у скроню, і я не стримуюся, таки пускаю одну скупеньку сльозу. Ну як тут не розчулитися?!

— Не знаю, що вплинуло на тебе, — кажу щиро, дивлячись а рідні очі, — але мені подобається твоє нове рішення. 

Матір знову обіймає мене та цілує в обидві щоки. Кіран робить вигляд, що не бачить наших ніжностей та розглядає небо. Воно досі чисте та яскраве. Ні хмариночки. Не те, що у моїй душі. Там справжнісінька буря, ще трохи і буде смерч чи торнадо. Або й зовсім Апокаліпсис. Бо я так хвилююся через свою помилку, що й дихати спокійно не можу. 

— Гаразд, я піду допоможу Гвен, — каже матір та повертається в будинок, і я хочу йти слідом за нею. Варто взяти цього простолюдина і відправити його додому. Мабуть, доведеться перепросити перед ним, що я категорично робити не хочу. Але…треба. Раціональна частина мене розуміє, що варто це зробити, але от інша… Вона б показала цьому пихатому чоловікові, що він не такий вже й крутий. Є в ньому дух дракона, чи ні. 

— То, що робитимемо з цим недодраконом? — питаю у мага, бо мабуть, перед тим, як його відправимо додому, він захоче стерти йому пам'ять. Це важливо для нашої безпеки, в першу чергу. 

— Відправимо додому, попередньо провівши обряд, який стирає пам'ять. Зварю тільки зілля необхідне перед тим. 

Я киваю головою та знову дивлюся на небо. Воно в цьому світі має інший відтінок і таке яскраве та соковите, що хочеться торкнутися рукою. Цікаво, чому у них немає магічних створінь? Чи вони теж заборонені? 

— З Вільямом, ти розмовляв? Знаєш, коли він прибуде? 

Кіран хитає головою. І я з сумом кидаю коротке “зрозуміла” та заходжу в будинок і йду на кухню, де мене чекає холодний чай та пуста тарілка з-під пиріжків. 

Зухвалий простолюдин сидить за столом та наминає останній смаколик, а мені хочеться кинутися до нього, вирвати з рук ту пампушку і… 

Глибоко вдихаю і видихаю, подумки сварю себе за емоції. Я маю бути вище цього, щоб воно не значило. І думати в першу чергу про свій народ, королівство, а вже потім про всякі дурниці. Бальтазар там мабуть святкує і вже готується до нової коронації, поки я тут трачу час, шукаючи драконів. 

— Елеонор, люба, сідай, — поруч опиняється тітка Гвен та ставить на стіл тарелю повну пиріжків. Диво, а не жінка. І коли лишень встигла? — Я зараз ще кипяточку тобі наллю. Їж, дитинко. 

Я сідаю на своє місце, беру пиріжок і суну до рота, ігноруючи допитливі погляди Тобіаса. Не знаю, що там коїться в його голові і про що він хоче поговорити (а я бачу, що хоче), та мені байдуже. Він — не той, що треба, а отже Кіран тебе ним займеться. Я умиваю рученята. Треба збиратися знову в путь. Цікаво, куди цього разу занесе мене доля?