-27-

— Проблема? 

Хіба у нас їх мало?  Треба ще?

Я втомлено зітхаю та йду слідом за магом на кухню, де вже метушиться  тітка Гвен. Вона розставляє на стіл чашки, чайничок з чаєм та свої пиріжки. Ви б знали, які це смаколики, її пиріжки, теж би таких захотіли. Побачивши їжу, мій живіт бурчить, нагадуючи, що пора би вже поснідати, пообідати та повечеряти заодно. Через усі ці магічні справи, я  й забула, що таке їжа.

— То що там за проблема? — питаю у мага. Він відсуває стілець та сідає навпроти мене. Поруч з ним приземляється і дракон, тобто Тобіас. Тепер я знаю, як звати цього зухвалого простолюдина, але не впевнена, що ця інформація мені взагалі була потрібна. Чомусь дратує мене він та його поведінка. Ще й відьмою мене обізвав, негідник. У всій цій ситуації, радує одне — ми бачимося востаннє. От зараз Кіран витягне з нього дух дракона, якщо вже цього не зробив і ми попрощаємося. 

— Ти взяла не того дракона, — мовить Кіран, беручи до рук чашку, аби налити туди свій специфічний еліксир. Скільки цих банок він з собою притарабанив? 

— Що значить “не того”? — виривається з мого рота надто невдоволено, а серце починає стукотіти гучніше від хвилювання. 

Я так старалася, а тут знову невдача. Ну що не так зі мною?! Чи з цим світом?! 

Кіран спокійно наливає у чашку свою каламутну воду, бере ложечку та помішує її, я ж вже палаю зсередини від того, що я щось наплутала і у нас проблеми. А йому — хоч би що. 

— Ага, не того ви прокляли, — мовить Тобіас і собі бере чашку та наливає в неї чаю, тягне пиріжок з тарілки і починає жувати. Він спокійний та врівноважений, і виглядає доволі добре, як на того, хто вперше повністю перетворився на дракона, пережив перехід через портал та знову став людиною. 

— Та нікого я не проклинала, — бурчу у відповідь. Цей простолюдин дратує аж до скреготу зубів, довбень, — Дух дракона — священний дар і ще треба заслужити, щоб його отримати. Мабуть, я таки не того взяла, бо ти… — мені забракло повітря. Я різко встала і шмигнулатна вулиці, забувши, що хотіла поїсти та випити гарячого чаю. 

Вийшовши на крильце будинку тітки Гвен, мене розпирало від почуттів. І всі вони були спрямовані на одне — дике бажання прибити простолюдина. Та як він взагалі посмів? Довбень!

— Елеонор, — голос мага зазвучав тихо та врівноважено, і я, попри бажання когось стукнути, вдихнула, а потім видихнула і повільно обернулася. 

— Слухаю, — мовила якомога спокійніше. Кіран не винен, то я промахнулася і значить розв'язувати проблему теж мені. Мабуть, доведеться знову літати на механічному драконі у якісь дивні краї. 

— Ти щось наплутала, так буває. Але ми мусимо знайти усіх драконів, інакше обряд не здійсниться. 

— Розумію. Значить, треба знову збиратися в дорогу, — обіймаю себе за плечі та з сумом згадую, як було легко та просто, коли все вирішував батько. Він був дуже сильний, відважний, сміливий, а ще добрий та чесний. З усіх королів, котрі правили нашим народом, він був наймудріший. 

— Батько мав рацію, коли казав, що трон — не для мене, — з жалем визнаю, дивлячись кудись увись. Небо над нами чисте та яскраве. Ні хмариночки. А сонце таке палюче та пекуче, що на очі навертаються сльози, коли дивишся на нього. Чи то не від сонця ті сльози? — І чому я тільки не послухала його? Можливо, зараз би все було інакше. Зорінтія і Лунарія не були б захоплені Бальтазаром та Річардом, а мама б не сумувала тут, в чужому світі, так далеко від рідної домівки. 

— Елеонор, не засмучуйся, — Кіран кладе руку на моє плече, легенько стискає його, — Кожен може помилитися, це нормально. А ти юна, недосвідчена, але й наймудріші помиляються. Ніколи не схибив лише той, хто нічого не робив. 

— Це все одно не виправдовує мене. Ніяк, — біль розриває серце, але я стримую сльози. Я маю бути сильною попри все. І заради матері, заради пам'яті батька та мого королівства, котре щиро хочу повернути, — Дарма я не погодилася на шлюб за угодою. Можливо, ще не пізно?