-23-

Дощ зі стелі продовжує падати, а я лежу і радію життю. Наді мною нависає зелений оголений незнайомець, котрий потенційно мій дракон втікач, і дивиться прямісінько у вічі. І щось в його погляді змінюється з кожною секундою, що він дивиться на мене. Його зіниці розширюються, набувають окрасу того моху, що росте у нас у лісі, а потім різко, наче від спалаху, повертаються до норми. Він встає, випрямляється, дозволяючи оглянути його у всій красі з іншого ракурсу, а тоді подає мені руку, і ледь я встигаю вхопитися за неї, тягне на себе і все… 

Я стою поруч з блондином, мокра та зла, бо великий та величний незнайомець-дракон просто, без  слів, розвернувся та покинув кімнату. Бурмочу під ніс прокляття, які б вже сипалися на його голову за допомогою магії Кірана, якби мені не треба було тягти його тіло у свій світ. Але хтозна, можливо, я відплачу йому за гостинність, коли все скінчиться. 

 — Куди він пішов? — питаю у блондина, та намагаюся пригладити своє волосся, котре мокре та скуйовджене після всього цього шоу. Якби ж я тільки знала, то б відразу атакувала дракона, зв'язала і вже б втекла. Тільки от, цей блондин… він тут так недоречно опинився. 

— Відключити пожежну сигналізацію, — наче то щось звичне, промовляє він у відповідь, а я задумуюся, що то таке. 

— Що? — таки запитую, бо не маю сили зібрати думки докупи. Після нашого падіння моє серце досі стукотить несамовито в грудині й віддається млосним болем у скронях. 

— Он ту штукенцію треба вимкнути, — вказує пальцем на стелю блондин, і я задираю голову, дивлюся з підозрою на щось маленьке, біле та кругле і нічого не розумію.

— То звідти падав дощ? — запитую серйозно, а блондин починає сміятися. Гучно, дзвінко та так, що й самій хочеться посміхнутися. Все-таки, приємний друг у цього нахабного і набундюченого дракона. 

Хоча, чому я дивуюся? У простолюдина трапилася халепа — він позеленів, і тут у кого хочеш настрій зіпсується. Я б точно здуріла, якби вранці прокинулася зеленою, та ще й з хвостом. Так, стоп, хвіст. У нього хвіст! І як я одразу не помітила?

— То ти що, не місцева? — зрештою, каже блондин, бачачи в моїх очах розгубленість. 

— Ні, не місцева, — підтверджую, оминаючи уточнення. Навряд чи він повірить в те, що я не тільки не з цієї країни, я не з цього світу. А якби й повірив, то нащо йому це знати. Я його бачу вперше та востаннє. Хай-но тільки його друг повернеться, зв'язую його і втікаю, — Щось він довго… — кажу блондинчику, а сама думаю, якби дістати кристала. Непомітно зробити це навряд чи вийде. 

— Дійсно, довгенько, — погоджується він, — Піду гляну, може знову втратив свідомість, — ступає крок, проходить повз, а тоді зупиняється та повертається обличчям до мене. В очах бачу страх, і тривогу, — А якщо він помер? — ледь чутно вимовляє, і я розумію, що всяке можливо. Адже це інший світ — це раз, дух вселився в простолюдина — це два, і трансформація у нього не так проходить, як у Віла — це три. Можливо, у світі, де не існує магія і де вона заборонена, магічні створіння не виживають? 

— Тільки не це… — Я зриваюся з місця і біжу туди, куди пішов дракон. Його друг блондинчик випереджає мене, обганяючи на повороті, і вже я слідую за ним. 

Нашу пропажу знаходимо миттєво. Дракон лежить на підлозі: ноги руки розкинуті, хвіст стирчить зліва, очі закриті, як і рот. 

— Лайно, — злиться блондин, хапаючись за голову, — Якщо він помер, нам гаплик. 

Трясця! Якщо він помер — гаплик усім! 

— Не варто панікувати, — заспокоюю блондина і себе заодно, бо і моє серце стрибає, як навіжене від однієї думки, що він має рацію. А я не хочу, аби цей дракон помер. Тільки не зараз, — Треба спочатку перевірити… — я опускаюся на коліна поряд з зеленим тілом і обмацую його зап'ястя та шию в надії знайти жилку, де б'ється життя. Проводу пальцями по шкірі, котра на відчуття здається дивною, бо вже більше схожа на луску, аніж на шкіру і моїм тілом проходять імпульси. Вони заряджають так, неначе в мене влучила блискавка самого бога грому та блискавки і я здригаюся, серце стукотить пришвидшено, дихання сповільнюється, а мозок — неначе попадає під вплив чар. Його чар. Ще мить і я…