-21-

Опинившись у центрі міста, куда мене довіз милий чоловічок на механічному мобілі, я впадаю в ступор. Тут стільки людей, стільки голосів, запахів, будівель, котрі й близько не схожі на наші, що від різноманіття голова йде обертом. Почуваюся маленькою комашкою дитинчам, котра потрапила у справжній світ дорослих. Це дуже захопливо, звісно, але й лякає водночас. Але ж я не спасую перед складнощами? Звісно ж, ні. 

Ступаю крок і мене мало не збиває з ніг хлопець у дивакуватій масці на ще одному механічному мобілі. Він не такий, як те авто, але теж швидко рухається і має колеса. Що за штукенція така, я не знаю і знати не хочу, та й часу на те не має.

— Обережніше, — з обуренням промовляю та мене ніхто не чує. Хлопець вже зник з перед очей і мені залишається лише сподіватися, що таке не повториться. Не хочу бути покалічена якимось диваком з іншого світу. Тому відхекавшись та поправивши одяг, дістаю з своєї торби карту та амулет. 

В такому потоці людей важко зосередитися: вони снують туди сюди, штовхаються, гучно розмовляють один з одним і самі з собою, і тримають в руках дивні куски металу. Не амулети і не кристали, а щось пласке та схоже на брусок каменю, котрий ще й світиться. Невже воно теж створене без допомоги магії? 

Щойно амулет опиняється в моїх руках, то починає світитися тьмяним зеленим кольором. Міцніше стискаю його в руці і поволі рухаюся крізь натовп, орієнтуючись по карті. Але чим далі йду, тим менше світиться амулет, тому вирішую повернутися і піти в протилежному напрямку. 

Пройшовши кількасот метрів, помічаю, що амулет в моїй руці не просто світиться, він палає яскравим смарагдовим відтінком і час від часу неначе пульсує, віддаючи дивні вібрації моїй долоні. Оглядаюся довкола, аби зрозуміти, куди саме мені рухатися далі: довкола чимало будівель і всі вони такі височенні, що мій палац в порівнянні з ними наче іграшковий. 

До потрібної будівлі я потрапляю лише з третього разу, адже перші дві спроби були хибними, та й увійти в будинок не просто. Але дочекавшись одного з мешканців будинку чи може гостя заходжу слідом і знову впадаю в ступор, коли опиняюся у залізній коробці, що стрімко рухається вверх. До горла підступає нудота і я хутко вилітаю з неї, щойно коробка зупиняється та двері відчиняються переді мною. 

Опинившись в довгому коридорі, гублюся куди йти. Амулет в руці пульсує та світить яскраво. Роблю кілька кроків вправо і слідкую за амулетом. З кожним кроком його світло все яскравіше. Відкриваю знову карту і бачу як на ній, червоною плямою розтікається точка, якою Кіран позначив місцезнаходження дракона. Радію, що зуміла знайти його так швидко. Дійшовши до кінця коридору, розумію, що маю постукати в одну з дверей, але яку вибрати не знаю. Вагаюся, переступаючи з ноги на ногу. Серце починає калатати в грудині, і мене розбирають сумніви. А якщо я не впораюся? Якщо дух дракона вибрав когось спритного, або ж старого та дряхлого і мені буде жаль зв'язувати цю людину? 

Поки я роздумую, одні з дверей відкриваються і переді мною постає високий світловолосий хлопець. Його очі видають його занепокоєння та стурбованість чимось, але він усміхається ледь-ледь і каже:

— Благо, що ви так швидко відгукнулися? — він хапає мене за руку та тягне в середину. 

— Я? Га? — не розумію його та пробую зупинити. 

— Так, так, ви ж лікар? Тобто, ветеринар? — дивлюся на нього і не знаю, що відповісти. Я не лікар — це відомо і точно не ветеринар, щоб воно не означало. Але якщо комусь стало зле, то я можу допомогти. Принаймні, можу спробувати, — Розумієте, моєму другу погано. Він весь позеленів і… 

Я відразу киваю, почувши, що хтось позеленів. Це точно має бути мій дракон. Я впевнена. 

— То ви допоможете? — запитує, дивлячись у вічі. Симпатичний доволі він. 

— Зроблю все що можу, — кажу і усміхаюся, адже я на крок ближче до повернення додому.