-18-

— П'яний? — хмурюся та уважно оглядаю масивне тіло дракона, котре зайняло всю кімнату і трохи коридору, бо хвіст та задні лапи не помістилися в цих квадратах. 

Шкіра дракона, тобто луска, неймовірно гарна, блистить та виглядає так, неначе її щойно відшліфували. Якщо нахилитися ближче, то можна побачити в ній своє відображення. Що я і роблю, і одразу смикаюся назад, бо вигляд у мене не дуже. Точніше, вигляд у мене препаскудний. І якби хтось побачив мене з наших придворних, то подумав би, що якась сирота, котра прийшла працювати служничкою.

— Саме так. Він випив кілька кружок чаю і от, — усміхаючись, розводить руками Гвен. Я зиркаю на неї, тоді на Кірана і отримавши кивки головою, заспокоюся. Мабуть, так цей напій діє на драконів, чи людей-драконів. 

— Гаразд, якщо Вільям в порядку, то продовжимо нашу розмову. Я б хотіла дізнатися, чому ми тут і як плануємо повернутися додому. 

Після цих слів матінка, котра стояла позаду Гвен починає плакати та діставати зі сховку свою хустину, котру носить як пам'ять про батька. Це була остання річ, яку він їй подарував. 

— Немає у нас більше дому, — мовить вона, витираючи сльози, що котяться невпинно по щоках. 

— Як то? — Тілом котиться гаряча хвиля, стає парко. Від хвилювання та страху про те, що мій дім зруйновано — трусяться руки та ноги. Подумки, лаю себе, адже не час і не місце розводити мокроту та все-таки одна сльоза встигає скотитися по щоці. Різко витираю її долонею, — Поясни. 

Матір витирає сльозинки, складає хустку та суне її в рукав. 

— Бальтазар та його союзники захопили замок, — пригнічено відповідає, схлипуючи. Мені так її шкода, що у самої серце кров'ю обливається. Я зітру в порошок цього зрадника Бальтазара. Тільки-но доберуся до нього. 

— Нічого, ми зберемо нашу армію та відвоюємо замок назад. Все буде добре, ми впораємося, — рішуче кажу, — Тільки хай цей дурник проспиться. 

Гвен усміхається, а матір схлипує. 

— Ой горе яке, горе, був би твій батечко живий… — мовить вона, а я лише зітхаю та прошу Гвен відвести матір на кухню й напоїти чаєм з трав. Вона киває та взявши матір за лікоть, веде вниз. Я ж повертаю свій погляд до Кірана та склавши руки на грудях, очікую від нього пояснень:

— Ми не зможемо одразу повернутися, Елеонор.

— Чому?

— Тому що ми маємо знайти всіх драконів, перш ніж повернутися додому. 

Чергове потрясіння. Шок. Дивлюся на мага і просто дихаю, прочинивши ледь-ледь рота. Не можу зрозуміти його жарту, такого недоречного та дурного. В грудині щось шкребе та змушує кривитися, кусати губу а потім таки розплакатися. Бо це — катастрофа. І лише я винна в усьому. Була надто безпечна, довірлива, недолуга. Всі попереджали мене, що корона — не для мене. Що я мале молоде дівча без досвіду та стержня. І що краще б я вийшла заміж за того, хто зумів би втримати владу в своїх руках. 

— Скільки драконів втекли? — трохи заспокоївшись, питаю. В грудях все ще шкребе совість, але здатися зараз — означало б визнати, що всі мають рацію щодо мене. А я так не хочу. Якщо вже й програвати, то з честю. 

— Троє. 

— Ми знаємо, де їх шукати? 

— Так, знаємо. Вони всі в цьому світі, тому ми тут. І один раз їх знайшовши, ми зможемо повернутися додому. Там я проведу обряд і поверну їм їхню первинну сутність. 

Видихаю, та поправляю уявні складки на одязі. Хотілося б змінити його на щось моє та більш звичне, але вже маємо те, що маємо. Добре, що мій розмір хоч знайшовся. 

— Гаразд, розказуй, який план і будемо діяти. Чим швидше ми знайдемо втікачів, тим раніше повернемося додому. Я не хочу, аби Бальтазар звикав до трону. Не для нього те місце. 

— Для початку, ми маємо розділитися…