-17-

Кіран починає розповідати, що таке автомобіль та яке його призначення, хто його створив і коли, детально описує чимало процесів, котрі слугували появі цього винаходу. І все б було чудово, якби я колись чула про це диво, але у нас звичний транспортний засіб — це коні та інші тварини, але точно не от ці от мобілі. 

— То в якому це ми королівстві? Хто це винайшов? Чи вони живі? — на голову не налазить те, що сказав перед цим Кіран і я перепитую, уважно слухаю кожне слово. 

— Вони механічні, Елеонор, — Я хмурю брови, та ні чорта не розумію. Мабуть, це від хвилювання, котре пережила після викрадення, — І ми не в іншому королівстві, а в іншому світі. 

Я закашлялася, бо ледь не умудрилася вдавитись власною слиною після шокуючих слів мага.

— Де ми? — дивлюся на мага в надії, що він жартує, але і натяку на це немає. Його погляд впевнений, обличчя майже кам'яне, — Ти не жартуєш… — зрештою кажу, майже приречено. Кіран киває та продовжує розказувати про світ в якому ми нині знаходимося, а мені хочеться плакати. Мене охоплює сум та журба за рідним домом і через те, що я була надто безпечна. Поруч з тим з'являється і гнів на себе, адже знала, що король Річард — хитрий скотина, недарма стільки років дурить свій народ, — і мала б передбачити, що він щось та втне. Не просто ж так він та його синочок прийшли на поклін. 

— І що тепер? Чому ми тут? — Я продовжую роздивлятися будинки, вулиці, дивні мобілі і навіть людей, що ходять туди-сюди, але вже більш прискіпливо, вивчаюче. Мені хочеться дізнатися про цей світ геть усе, адже не кожен день подорожуєш між світами, але найбільше — хочеться дізнатися, як моє перебування тут допоможе Зорінтії та Лунарії  

— Коли я намагався втихомирити драконів, закляття, котре на них було накладене виявилося хитромудро зроблене і там була пастка, для мене, — з гіркотою в голосі повідомив мені Кіран, — Хтось дуже сильно постарався, аби я не зміг розірвати магічне коло, настільки, що виконуючи це я втратив два своїх персні. А вони в мене, ти знаєш, з міцного металу і зачаровані. 

В нашому світі Кіран один з найсильніших магів і входив колись до школи магії трьох вітрів, але вочевидь є нове покоління чародіїв про яке ми не знаємо. Або ж я не знала, не слідкувала за цим питанням, будучи певна, що сил Кірана вистачить з головою. 

— Але ти все ж впорався? 

Сподіваюся, що у нас під боком не завелася божевільна відьма, ладна виконати будь-яке побажання короля Річарда. Бо якщо це так, то він знищить не тільки Зорінтію та Лунарію, а й весь наш Всесвіт. Таким особам, як він, не можна давати реальну владу. Це вибухонебезпечно. 

— Закляття я зламав, але зняти не зміг. І воно, якби це правильно сказати, — Кіран починає ходити з боку в бік. Він завжди так робить, коли обдумує щось важливе, або підбирає правильні слова, щоби висловитися, — Закляття з драконів перейшло на людей, от. 

Я дивлюся на Кірана, кліпаю очиськами і не можу допетрати що він каже.

— Тобто? — чую якийсь шум та гуркіт знизу і опускаю погляд, але крізь підлогу ж не видно. Варто б піти перевірити, бо хтозна, куди ми потрапили і що можуть означати ці звуки, — Тому то Вільям і… раптово стає синім, великим та зубастим? 

Не встигаю завершити фразу, як чую шум за дверима, жіночі крики та тупіт ніг, вовтузіння, а тоді двері з гуркотом падають і в кімнату ввалюється Вільям… тобто дракон. Він хитається зі сторони в сторону, очі величезні настільки, що в них можна побачити небо, а може і зорі. Хтозна. 

— Що з ним? — злякано питаю та кидаюся допомогти другові після того, як він з гуркотом падає на підлогу, виваливши язика. Підбігаю та завмираю, адже переді мною дракон. Живий дракон, що говорить і це трохи дивно. Ні, не так, це дико. До чортиків, — Він помер? 

В моїх словах звучить страх і я боюся торкнутися шиї дракона, аби перевірити, чи є пульс. Тобто, чи він дихає, чи щось вібрує під цією синьо блакитною лускою, що здається настільки чиста та прозора, як і сльоза. 

— Ні, — хихоче тітка Гвен, разом і з нею і Кіран, — Він просто п'яний.