-16-

Щойно двері кімнати зачиняються я завалюю Кіраа питаннями: що, де, коли, хто та чому. Він і сам не знає всього достеменно, і це мене засмучує. Адже мені хочеться покарати винних  (і не тільки), але й зрозуміти, що робити далі. Кого варто нагородити, а кого остерігатися. 

Збираючись стати королевою Зорінтії та Лунарії я була певна, що найважче — це правити мудро та розважливо і зовсім забула про те, що цю владу ще треба вміти втримати в руках. Адже завжди будуть невдоволені, та ті, хто й сам був би не проти стати правителем. Як у випадку з Бальтазаром. Впевнена, він вже марив тим, як займе трон, як всі схилятимуть перед ним голову. Брр, дратує мене ця ситуація. 

— То як вони це зробили? — прочинивши вікно, аби впустити трохи свіжого повітря, запитую. 

Кіран супиться та почісує підборіддя довгими пальцями на котрих надягнуті дивакуваті кільця різної форми та з різних металів. Колись маг розповідав, що ці кільця не прості і підсилюють його магію, — Це ж Бальтазар змовився з Річардом, вірно? 

— Так, вірно, — киває головою він, — Але самі по собі ці двоє не здатні ні на що путнє, що стосується магії. І контролювати драконів вони б не зуміли, — Кіран замовкає на мить, роздумуючи. Розумію його занепокоєння і мій розпач лише посилюється, — Вони знайшли мага чи відьму, не знаю, але когось доволі здібного. Бо те закляття, що наклали на драконів навіть не одразу розпізнав. 

Охаю та прикладаю руку до рота. Якщо навіть Кіран не зрозумів магічного сліду, то що вже казати про інших. Але виходить, що тепер варто серйозніше ставитися до короля Річарда та його спільників — якщо серед них є маг, боротьба буде запеклою. 

— Але ж ти все владнав? 

Я дуже хочу повернутися додому, у свій замок і продовжити святкування, а  потім — вирушити у міні подорож та проїхатися країною. Після того, звісно, як залатаємо дірки у нашій системі безпеки. 

— Не зовсім, — обличчя мага смутніє, в очах з'являється щось липке та гидке і його погляд тьмяніє, як вицвіла тканина. Невже це страх? Щоб Кіран чогось боявся? Не вірю. 

— Тобто? — чим довше маг мовчить, скануючи своїми великими темними очиськами мій анфас, я перебираю в голові всі можливи види катастрофи і тепер мій розпач поєднується зі страхом та готовий гнати мене до моєї кімнати, де хочеться закритися від усього світу та поплакати. Поплакати, а потім зібрати волю в кулак, військо до купи та рушити до кордонів королівства Солантії, аби зрештою показати Річарду — хто є хто. Дістали мене ці приставучі сусіди. Вони б ці свої сили краще б тратити на розбудову країни, а не напади на нас. Ниці створіння. 

— Коли я почув шум та крики і прибіг на поміч, тебе вже не було. Бальтазар хутко забрав тебе під приводом, що несе в лазарет. Хитрий, змій. 

— Хитрий, не те слово, — підтверджую я і повертаюся до вікна. Висуваю голову та милуюся краєвидами. 

Будинок тітки Вільяма невеличкий, але гарно розташований на пагорбі, звідки видно усе містечко. Воно наче на долоні, розкривається перед очима, і зачаровує красою. Маленькі будиночки з червоною черепицею туляться один до одного, біля кожного є невеличка зелена галявина, поруч квітник, а за будинком садок. Бачу як трійко дітей граються на подвір'ї найближчого будинку, а чуть подалі жінка зриває квіти у своєму ж квітнику, незнайоме йде вулицею, молода пара порається біля дому, а довжелезною вулицею, котра веде в село їде…

— Стоп, що це? — схвильовано питаю у мага. Мені щось знову ввижається.

— Де саме? — Кіран неквапливо підходить, як і я висуває голову у вікно і дивиться на дорогу. 

— Он там, — показую пальцем, — Воно жовте і стрімко рухається. Що це таке? Якась чергова магічна витівка сусідів? Нас знайшли? — б’ю на сполох я, але маг лиша ширше усміхається.

— Це всього лише автомобіль, Елеонор, — заспокоює він мене, наче я знаю, що це в біса таке. 

— Авто… Що?