-15-

Заледве розплющую очі, підриваюся з місця та падаю з ліжка на підлогу. Тихо зойкаю та підвівшись, сідаю на краю ліжка. Воно невеличке, але акуратно застелене та чисте. Вирівнюю дихання після падіння та неквапливо оглядаю кімнату, котру бачу вперше: білосніжні стіни ледь пошарпані в кутках, невелике вікно і на ньому фіранки з квітчастим мотивом, крісло, стіл, тумба, ліжко на якому сиджу і дерев'яні двері на порозі яких стоїть Вільям. 

Щойно друг робить крок вперед, я підводжуся, поправляю одяг, котрий вже не мокрий та не липне. Опускаю погляд і розумію, що одяг на мене не мій. Мене перевдягнули. 

— Не хвилюйся, тебе переодягав не я, — спокійно каже друг і робить крок вперед, а я два у бік, косо дивлячись на вікно. Можливо, тут не високо і я зможу стрибнути та втекти. 

— Як я тут опинилася? — Вільям ледь всміхається кутиком губ та робить ще крок, а я два вперед. Ми обидва розуміємо, що те, що я побачила — мене налякало до смерті і я дам драпака. 

— А ти як думаєш? — він дивиться мені прямісінько в очі, наче гіпнотизує і я бачу як в глибинах його зіниць спалахує блакитний вогонь. Він вабить своєю неповторністю, зачаровує красою та силою. 

— Я думаю, що ти мене привів сюди. Тобто, дракон, — навіть вимовивши це вголос, не розумію, як таке могло трапитися і не вірю, що все це правда. Мій друг — дракон. Як? Чому? 

— Так, саме так, — каже він і опиняється зовсім поруч, бере мене за руку, котра тремтить і тягне ц бік ліжка, — Присядьмо і спокійно поговоримо, Ел.

Зітхаю та хитнувши головою, погоджуюся. А що ще мені залишається? Я ж не можу втратити друга, яким дивним би він зараз не був. 

— Я все ще твій друг, Ел, — спокійно каже Вільям, не відриваючи зорового контакту. Глибини його зіниць так і манять мене. Відчуваю дивні вібрації в грудині та тремор в тілі, і зовсім не від холоду. А від сили, котру випромінює друг. Це сила дракона — його міць, величність, магія. 

— Я все ще той Вільям, якого ти намагалася навчити етикету, котрого муштрувала танцювати і який тобі наступав на ноги, бо зовсім немає музикального слуху. 

Глибоко вдихаю, наповнюючи легені повітрям, аби хоч трохи втихомирити ураган змішаних почуттів, що вирує в мені. 

— Я не завдам тобі шкоди, — промовляє і я хочу йому вірити. Мушу. Бо втратити ще і його дружбу не хочу. 

— То як це трапилося? — запитую, встаючи з ліжка. Починаю ходити по кімнаті. Рух мене заспокоює краще, ніж вдивлятися в зачаровані очі Вільяма. 

— Ми ще не до кінця розібралися з цим. 

— Ми? Хто “ми”?

Саме в цей момент чую скрип дерева, двері відкриваються і до кімнати заходить матір. А за нею наш маг Кіран і незнайома мені жіночка. Вона просувається вперед, аби я могла її розгледіти та каже:

— Я намагалася їх зупинити, але вони наполягали, — розводить руками вона. 

— Все добре, тітко Гвен. 

— У тебе є тітка? — дивуюся, адже завжди думала, що Вільям сирота від якогось там часу. 

— Так, є. 

— І вона вас зараз нагодує. Ви ж голодні? Пиріжки з чаєм будете? — цікавиться Гвен і отримавши згоду, спішить на кухню. 

Кіран заходить до кімнати та оглядає мене з ніг до голови, поки матір та я обіймаємося. Мама плаче, прихилившись до мене, гладить волосся, і промовляє:

— Я гадала, що вже не побачу тебе. Я так злякалася, — Її сльози ранять мою душу. Не люблю бачити її засмученою. Після смерті батька вона пролила чимало сліз і лише недавно почала знову посміхатися. 

— Але все добре. Я тут. Вільям врятував мене. 

Я вдячна другу за порятунок, але й досі не знаю деталей мого викрадення. І взагалі, не розумію ситуації: що сталося та як їм вдалося провернути диверсію у нас під носом?

— Хвала небесам, що ти тут, з нами, — приповідає матір, — Якби з тобою щось трапилося, то я б… 

— Селесто, все ж добре. Облиш ці сльози, — втручається Кіран. Бачу в його погляді бажання поговорити зі мною, зрештою, я теж маю кілька питань до нього. Це ж він відповідальний у нас за драконів та магічний захист, а отже, має знати що трапилося з Лукою та його братиками. Чому вони збісилися? 

 — Поговоримо? — пропоную магу, і отримавши згоду, прошу інших покинути кімнату.