-14-

Минає зовсім небагато часу, коли я розумію, що висіти на спині друга зовсім не зручно. І здається, мені болить все тіло ще гірше, ніж би мене знову збив з ніг малий дракончик. 

— Варто було б роздобути собі якийсь транспорт, — бурчу над вухом Вільяма, вхопившись обома руками за його талію, — Ще кілька хвилин такої подорожі і мене знудить. 

Вільям різко зупиняється і ставить мене на ноги. Босі ноги. Мене охоплює дикий холод, що повзе по ногах вверх, заповзає під все ще вогку тканину мого одягу і змушує тремтіти. На спині друга було не так холодно, ба більше — навіть в міру тепло. А зараз мене практично трусить. 

— Транспорт у нас є, — чомусь зовсім невпевнено каже друг, неначе вагається, чи підійде мені він. 

— То чому ж ти мовчав? — невдоволено бурчу, — І змусив мене терпіти ці тортури, — вказую рукою на його широкі квадратні, неначе висічені з каменю, плечі. 

Вільям знову озирається довкола, неначе щось почув чи когось побачив. Я гострю вухо й собі, але чую лише свист вітру десь в скронях дерев. 

— Ти тільки не лякайся, — повторює ту ж фразу, що й раніше, змушуючи мене бажати стукнути його, адже таким чином він ще сильніше розпалює в мене почуття бентеги, — Але тобі це може не сподобатися. 

Обіймаю себе за плечі та тупцюю на місці, бо холод пробрався в кожну клітину тіла і здається, що я божеволію від цього. Так холодно, що хочеться стрибнути у ванну з кип'ятком. І не вилазити з неї дві доби.

— Не сподобатися? — Вільям киває головою, — Більше, аніж це? — показую на свої босі ноги і він, зімкнувши докупи тонкі вуста, заплющив очі та майже пошепки мовив:

— Тільки не кричи, прошу.

Дивлюся на нього, наче на божевільного і склавши руки на грудях, очікую, що зараз Вільям дістане чарівну паличку, або свисток і викличе нам карету. Однак, дива не стається. А точніше, воно відбувається не так, як я собі могла уявити при всій моїй багатій фантазії. Ні, до цього мене життя не готувало, ані батечко, ані життя в казармі. 

Прошепотівши щось собі під ніс, Вільям почав скидати сорочку, пояс, чоботи та штани. Робив це дуже швидко, хоч і рухи його були хаотичними, нервовими. 

— Здурів? Що це ти вигадав? — збентежено питаю, намагаючись не кричати, бо ж дійсно нас почують і найдуть. Якщо вже не шукають. 

— Май терпіння, Елеонор. Зараз сама побачиш, — заспокоює мене він, хоч в самого на обличчі ні краплі спокою. Лише збентеження, страх і крапля сум'яття. 

Коли остання річ з одягу Вільяма падає на землю, відбувається щось неймовірне, точніше нереальне для мене, попри все, що я знаю про драконів та магію. Бо такого я ще не бачила. 

Тіло Вільяма миттєво набуває темного синього кольору, покривається лускою, руки та ноги витягуються, змінюючись так стрімко, що не встигаю й моргнути і у нього виростає хвіст. Хвіст, схожий на той, що має малий Лука. Та і сам друг раптово стає схожим на… Луку. На величезного дракона з довгим синім хвостом та пащекою, котра може одним рухом спалити пів села.

Вільям, точніше дракон, робить крок вперед і я перелякано зойкаю, шпортаюся та падаю на дупцю. 

— Що за чортівня? Це… це неможливо! — протираю долонями очі в надії, що нарешті прокинуся. Це все надто дивне, дике, нереальне, аби бути правдою. Ні, це все сон, марення. Мабуть, клятий Бальтазар чимось напоїв мене і мені сняться… жахи?

Тягну руки до обличчя та знову потираю очі, крізь пальці дивлячись на те, як мій друг перетворюється на великого синього дракона. Розправляє крила та відкриває пащеку. Я встаю, зойкаю, знову шпортаюсь і знову падаю на дупу з переляку, що він мене з'їсть чи спалить, чи просто розірве. 

Я мала б встати та тікати світ за очі, або ж спробувати битися з ним (кого я обманюю, яка може бути бійка з драконом), але від шоку я не можу ступити і кроку. 

— Так і знав, що ти злякаєшся! — промовляє Вільям дракон, складаючи свої величезні крила, котрими, здається, можна обійняти небо. 

— Триндець! — промовляю і втрачаю свідомість. Якось забагато вражень, як на одну мене..