-13-

— Вільяме, стривай! — я тягну його за край кітеля і зупиняю. Мені важливо знати деталі: хто, чому, коли і як. Я не можу жити в темряві і блукати нею, поки хтось намагається знищити моє королівство, — Як я тут опинилася? Кажи! 

Вільям зупиняється та притискає мене до однієї зі стін, кладе руку на рота.

— Ти можеш не горланити? — шепоче, схиливши голову до мого вуха, — Ми на ворожій території, де на кожному кроці чужаки, озброєні, злі та готові шкуру здерти з нас, а ти вирішила побазікати?

Так, Вільям буває нестерним. І доволі часто. Але я ігнорувала цей факт, адже він чудовий воїн, солдат, і напарник. Ну, лише не тоді, коли треба щось обговорити. Балакати Вільям не любить. Для нього важливіша фізична сила, міць — це його перевага. В більшості випадків. 

— Від-пус-т-и-и-и, — намагаюся вимовити та його рука цьому перешкоджає, а тому штрикаю його рукою під ребро. Вільям натяк розуміє, відступає, підіймаючи обидві руки вгору. Я поправляю одяг, котрий незручний і досв липне до тіла. Шкіра вкотре покривається сиротами. Я трясуся, неначе у мене падачка і обіймаю себе за плечі. Хоч би не підхопити якусь болячку. 

— Поговоримо, коли виберемося звідси, гаразд? — я згідно киваю, хоч бажання дізнатися деталі розриває мене зсередини. А ще в мені клекоче жага помсти. І не тільки до зухвалого та самовпевненого короля Річарда, а й до батька Естер — Бальтазара. Його зрада найгірше, що він міг вчинити з нашим королівством. І заради чого? 

Поки я намагаюся зібрати думки докупи, Вільям виводить нас з місця, де мене ув'язнили, на свіже повітря. На волю. Стягує з себе кітель та кидає на мої плечі, котрі трясуться від холоду.  Але щойно мої оча бачать сонячні промені, роблю глибокий вдих та заплющивши на мить очі, задираю підборіддя та насолоджуюся миттю. На якусь долю секунди, буду в тій пошарпаній часом кімнатці, я повірила, що це мій кінець. І я більше світа білого не побачу: не зможу обійняти матір, провідати могилу батька, побачити розквіт мого королівства. Мене охопив сум та розпач, але хвала небесам, з'явився Вільям. 

— Йти зможеш? — друг нарешті оглядає мене з ніг до голови, — Кепський вигляд маєте, ваша високосте, — жартує, помітивши мій невдоволений погляд. Він знає, що я не боюся виглядати смішною, але за певних умов можу і надерти дупу. Мій статус не позбавляє мене моєї особистості, хоч деякі обмеження на правила змушують іноді її приховувати від інших. 

— Залежить від того, як далеко нам іти, — роздивляюся свої босі ноги, котрі не тільки замазані в багнюці, а й страшно ниють від того, що я ступала необережно і спотикалася не раз. Здається, навіть порізатись умудрилася, але вже точно не згадаю. В голові досі каша і той туман, через який я брела, наче уві сні. Чи може то й був сон? А в полоні солантійців я опинилася випадково? Чи не випадково? 

— Далекувато, — зітхає Вільям, оглядається довкола і без дозволу хапає мене в обійми та закидає на плече, — Пробач, але це єдиний вихід. 

Я совгаюся на його плечі, адже це доволі незручно — висіти головою вниз, ще й на твердих плечах цього генія. Але вирішую не сваритися (посварю його потім), бо ноги дійсно болять і мені хочеться якомога швидше звалити звідси. 

— Ти ж не збираєшся нести мене оттак через всю Солантію? 

— Ні, через усю однозначно — ні. Але добрий кавалок пройти треба. Тому, тримайтеся, ваша високосте, — жартує Вільям, змушуючи мене стукнути його тендітним кулачком по спині. Він навіть не відчуває удару і продовжує йти. 

Кожен його крок наближає нас до Зорінтії та Лунарії, і я відчуваю полегшення від того, що план Бальтазара зірвався. І я докладу максимум зусиль, аби він пошкодував про свій вчинок.