-12-

Тільки-но Бальтазар відкриває рота, аби щось сказати, як двері в кімнату з гуркотом падають вниз. Чується добротна лайка та тяганина. Кілька ударів, тупіт ніг, крик, а потім усе стихає. Кімната наповнюється димом та запахом спаленої шкіри. Я совгаюся на кріслі, пробую звільнитися, але все марно. Бальтазар же кидає на мене гнівний погляд та развернувшись, витягує меча з-за пояса і йде туди, звідки долинає дивний звук. Не то крик, не то ричання. 

Він зникає за хмарами диму, котрий з кожною секундою стає все більш густим та схожим на парне молоко. Глибоко вдихаю та намагаюся, вставши на носочки, встати і разом з кріслом прямувати до виходу. Можливо, це мій єдиний шанс вирватися з цієї пастки. 

Крісло важке, але з третьої спроби мені таки вдається підняти його, та зігнувшись мало не в половину, повільно рухатися до виходу. Диму стає все більше, і він густішає з кожним моїм кроком. Таке враження що хтось додав муки в нього і він загустів. Я розумію, що це смішний здогад і навіть нереалістичний, але ж і про драконів я так само колись думала. 

Дракони в нашому королівстві з'явилися не одразу. Принаймні, до мого п'ятиріччя їх точно не було і ми нічого про них не знали. Вони з'явилися раптово, наче з іншого світу, але стали справжнім спасінням для нас. Особливо, в момент, коли король Річард вирішив напасти на наше королівство, аби відтяти собі ласий шматок наших земель з покладами дорогоцінних металів. 

— Іди сюди, — поруч раптово, зовсім неочікувано, але так приємно, з'являється Вільям. Він весь перемазаний чимось чорним, його ліва рука кровить, а під оком видніється синець. А ще, він виглядає злий, втомлений та повний бажання вбивати. 

Я обережно повертайся спиною до нього, аби він розрізав вузол мотузки, котрою мене зв'язали та прив'язали до клятого стільця. 

— Розв'яжи мене, хутко, — не то кажу, не то благаю, подумки радіючи, що він тут. Що я не сама. І що шанс на порятунок все-таки є. 

— Зараз, зараз, — Вільям дістає маленький ножик, захований у чоботі і починає різати мотузку.

— Давай швидше, — підганяю його, адже я не знаю, де ми і хто ще може тут з'явитися. Бальтазар сам би це все не організував, у нього вочевидь є союзники і невеличка армія тих, хто прагне змінити владу у королівстві докорінно. Але я їм цього не дозволю. 

— Та що так довго? — обурююся я, а Вільям позаду пихтить.

— Ніби це так просто. 

Я опускаю крісло та сідаю на нього. Все тіло ниє від напруги в м'язах і єдине що хочеться мені в цей момент — це заплющити очі та опинитися в своєму ліжку. І щоб все, що відбулося зі мною за останні години виявилося дурним сном. 

— Все, готово! — Вільям стягує мотузки з моїх рук та ніг, та допомагає встати, — А тепер, біжимо!

Він охоплює мою долоню своєю та тягне за собою. Я кволо слідую за ним, крізь білий туман. Серце нестримно гупає в грудині, горлі, скронях. Я відчуваю, як мій пульс стрибає, а в голові та вухах шумить. Ми біжимо довгими коридорами, наче лабіринтом і від цього починає паморочитися в голові. 

— Де ми знаходимося? — питаю, коли ми пропускаємо черговий поворот у невідомість. 

Вільям лається та різко зупинившись, каже: 

— Ти тільки не лякайся, — я не з лякливих, але його слова викликають тривогу, — Ми виьиремося звідси, я обіцяю. Але ми в королівстві Солантії. 

— Щооо? — я прикриваю рота рукою від подиву, — Якого біса я тут?

Я звісно зрозуміла, що Бальтазар вирішив викинути мене з гри, але знюхатися з ворогами? З тими, з ким ще нещодавно сам воював? Абсурд!

— І як ти тут опинився? — запитую у Вільяма, але він не відповідає. Натомість хапає мене за руку та тягне за собою у темний вузький отвір у стіні.