-11-

-11-

Двоє високих дужих чоловіків нахиляються та вхопивши руками за різні частини крісла, підіймають його разом зі мною. Мене трохи нудить від різкої зміни пози і я з силою проковтую слину, затримуючи після подих. Не хочу, аби хтось бачив мою слабкість чи безсилля. 

— Чому я тут? — питаю, відвертаючи погляд. Роздивляюся уважніше кімнату: стіни, стелю, підлогу. Намагаюся розгледіти хоч щось знайоме в цьому дивному місці, аби знати, як вибратися звідси. Бо я планую дати драпака, як тільки з'явиться можливість. 

Коли батько помер Бальтазар був перший, що хто підтримав мене та матір. Перший, хто визвався все організувати: від прощальної церемонії до похорон. Він був тим, хто першим підтримав мене, коли більше була проти, адже я юне дівча, що не знає життя. Він вболівав за мене, обороняв та давав поради. Був поруч, коли інші обговорювали за спиною та вимагали зректися трону заради кращої долі для королівства. Він навіть виступав проти тих, хто бажав мене видати заміж за дурня Франсуа, тільки б в країні був король, а не королева. І зараз ця зрада. Чому? Невже дійсно влади та грошей йому було замало?

— А ти як думаєш? — до болю знайомий голос ріже мою душу на клапті. Мені не хочеться вірити в те, кого бачу перед собою. Моє серце шалено калатає десь під ребрами і здригається в грудині, адже я не очікувала такого. Я не очікувала зради, підступу, злого умислу від того, хто обіцяв підтримувати, оберігати та вести вперед, попри всі невдачі та страхи. 

— Через владу? Тобі її мало? — мій погляд падає на одяг одного з охоронців-викрадачів і я фокусую його на ньому, так, наче мені і справді цікаво в що одягнений чоловік. Насправді ж, я не можу дивитися в очі тому, хто стоїть навпроти мене і дивиться зверху вниз. Не можу, бо відчуваю, що побачу там не просто відповідь на своє запитання, а щось що знати не хочу. Щось темне, зле, гидке — те, що не змогла розгледіти в людині і не сподівалася. 

— Завжди можна мати більше, — спокійним рівним тоном відповідає мені Балтазар, а в мені все перевертається. Я вважала його хорошим, надійним, одним з тих, хто любить наше королівство, як і я. Тим, хто не зрадить, не продасть, підтримає та підкаже шлях. Він був мені за батька, коли мого не стало. Він був уособленням всього доброго та мужнього, і тут цей підступ. 

— Чому? — питаю, хоч не знаю, чи хочу знати цю правду. Мене огортає відчуття бентеги та суму, на очі навертаються сльози, котрі вперто намагаюся стримати. Я не маю плакати перед зрадником. Не тут і не зараз. Я маю вибратися і повернутися додому. Моє королівство потребує мене, — А Естер знає? 

Мені хочеться вірити, що подруга не причетна до цього. Що її батько настільки розумний, що не втягнув її в цю багнюку. Але, я маю бути готовою до всього — і до того, що подруга заодно. 

— Не знає, але скоро дізнається, — Балтазар усміхається кутиком губ. Серйозний та впевнений у своїх діях, він навіть не допускає можливість того, що донька може не зрадіти його вчинку. Я б точно не зраділа, — Вона тебе любить, звісно, і згадуватиме ще довго. І я подбаю про те, аби вся Зорінтія та Лунарія пам'ятала твій відчайдушний вчинок врятувати наше королівство, але… всяке буває. Ми побудуємо в твою честь щось нове та гарне. 

Серце ще більше стривожено б'ється в грудині від слів Бальтазара. Я не можу зрозуміти куди він хилить. Совгаюся на кріслі, та мотузки зав'язані надто міцно. Мої руки та ноги наче приковані до клятого стільця. 

— Що ти маєш на увазі? — Бальтазар киває головою у бік дверей і двоє охоронців виходять мовчки, залишаючи нас наодинці. Вочевидь, він скаже мені те, що іншим знати не варто.  І це мабуть, щось настільки ж огидне та ганебне, що за це можна вбити і таке ж аморальне та разюче болісне, як і його зрада.