-10-

Велетенські краплі дощу падають мені на обличчя, плечі, руки. Я миттєво намокаю, як і мій одяг. Він стає важким, ще більш не зручним та неповоротким. Як і я в ньому. Ноги ковзають по багнюці, що раптово утворюється під ними і я ледь утримую рівновагу, аби не впасти обличчям в болото. Відчуваю сморід та згарь. Неначе щось горіло, а тепер повільно тліє, доживаючи свої хвилини. 

Тривога оживає в мені з новою силою, квітне та обіцяє дати свої плоди, коли прийде час. А я відчуваю, що це буде зовсім скоро. Бо я нічого не бачу, нікого не чую і взагалі не розумію, де в біса я знаходжуся. 

— Агов! Тут хтось є? — кричу щосили, але відповіді так і не має, а мій крик луною котиться довкола та повертається до мене липким відчуттям безсилля. Якщо це сон, то він дуже страшний та незрозумілий і я хочу прокинутися якомога швидше. А якщо це реальність, що здається мені неможливим, то де моє королівство? Де я сама?

Я продовжую йти, кволо перебираючи ногами, вони грузнуть в болоті і сили, здається, покидають мене. Одяг весь промок, і тіло пробирає холод. Аж до кісточок. Обіймаю себе за плечі та роблю ще кількасот кроків, а тоді шпортаюсь, падаю вниз, обличчям в багнюку і втрачаю свідомість. Темрява поглинає мене, запрошуючи у свої обійми. 

Пробудження відбувається миттєво та так само не приємно, як і те, що я змокла, замерзла та втратила свідомість. Мене буквально вириває з одного сну та кидає в інший, змішуючи реальність та власну фантазію у калейдоскоп незрозумілих подій. 

Продераю очі та намагаюся розгледіти щось перед собою, але перед очима все пливе, тіло здається, що заклякло від незручної пози, а в горлі пересохло. Облизую губи і відчуваю солонуватий присмак, наче я плакала, змішаний з… Це що, кров? Глибоко вдихаю і видихаю. У ніздрі вдаряє запах металу: неприємний та інтенсивний. Морщуся та кліпнувши кілька разів, все таки намагаюся розгледіти місце, де знаходжуся. 

Переді мною білосніжні стіни, стеля, дерев'яна, трохи покоцана підлога і темні двері, через невеликий отвір в яких, ллється промінь світла. Місце дивне і мені не знайоме, немає нічого, що нагадувало б мій дім. І цей гидкий запах металу змішаний ще з чимось наводить на думку, що я знаходжуся не там, де мала б бути.

Тому я вирішую вийти з кімнати. Роблю крок і… не роблю його. Я падаю. Валюся разом з кріслом до якого прив'язана на дерев'яну підлогу, мало не розквасивши собі носа. Протяжний стогін зривається з моїх вуст від болючого приземлення. Я намагалася стримати його, але біль виявився сильнішим і ті, хто мене охороняв чи стеріг почули це. За дверима почулася лайка. Добротна така, але голоси я не розпізнала. 

Кілька секунд я лежала на самоті, в незручній позі, відчуваючи біль там, де моє тіло приземлилося. Лише кілька секунд спокою, бо вже за мить двері зі скрипом відкриваються і в кімнату входять троє. Чую тупотіння їхніх ніг та бачу три пари добротних чобіт, штани теж не з дешевих та кусок кітеля. Отже, це не прості злодюжки і не хтось з простолюду. Бо такі речі не може дозволити собі абихто. В більшості випадків для цього треба мати не лише гроші і статус. 

А значить, я не просто так тут. Можливо, це викрадення? Заради грошей? Слави? Підстава? 

Якщо мої здогадки вірні, то напад драконів був ретельно спланований і мав відіграти відволікаючу роль. Але, для чого такі складнощі? Викрасти мене можна було б і в дорозі, чи під час поїздки на ринок, чи до казарм, та будь-де. І чому саме зараз? Коли мене вже коронували. 

— Підніміть її, — лунає чітко та гучно, і наче грім серед ясного неба, котрий вдаряє прямісінько в моє серце. Я підіймаю погляд і завмираю. Я була готова побачити будь-кого, але не його.