-9-

Я вмить опиняюся на спині. Біль пронизує моє тіло, а перед очима літають чи то зірочки, чи то міні версії дракончика, котрий мене звалив з ніг. Намагаюся встати та не можу, мене наче паралізувало. Болить кожна кісточка мого тіла, особливо зап'ястя і щиколотки. Шкіра в цьому місці свербить та пече. Неначе хтось добряче гамселив мене, а потім зв'язав та так і залишив лежати. 

Кліпаю, аби розгледіти щось перед собою та видимість нульова. Лука випустив ще кілька своїх вогняних куль і все довкола загорілося та тепер сховане за димовою завісою. Відчуваю запах горілого та смердючого. Кліпаю знову і знову, аби щось вловити, протираю руками очі з котрих течуть сльози. Все катма. Я наче осліпла і не розуміє, що відбувається. Страх, отруйною зміюкою, заповзає за пазуху, торкається серця, кусає його та змушує ошаленіло стукотіти десь в горлянці. 

Лаюся собі під ніс та змушую власне тіло підвестися. Тіло болить, ліва рука злегка тремтить, адже я неправильно виставила її падаючи та завдала сама собі ще більше шкоди, ніж клятий хвіст малого засранця. Вкотре протираю очі, аби розгледіти фігури перед собою, але бачу лише білий дим, котрий поступово перетворюється на молоко чи сметану. Здається, що торкнешся і зможеш відчути його. 

Похитуючись роблю кілька кроків та нікого перед собою не бачу. І прислухавшись, розумію, що й не чую. Нічого та нікого. 

— Агов! — кричу і моє слово повертається до мене ж. Повторюю його ще кілька разів, та відповіді немає. Лише ехо, — Агов! Мене хтось чує? 

Я бреду, поволі перебираючи ногами. Дим огортає мене, наче пухнаста ковдра, але я не відчуваю тепла. А навпаки, мене починає трусити, холод забирається під одяг, гуляє шкірою та морозить душу. Я опускаю руку на бедро, туди, де зазвичай лежить мій меч і з острахом розумію, що його там немає. Намагаюся намацати його з іншої сторони, але і там нічого. 

— Трясця! — злюся, адже без зброї я легка здобич. Але якби і меч був, то в такому вбранні я погано рухаю, зрештою, того й отримала від малого бешкетника хвостом. 

Одяг на мені не такий, як зазвичай я носила поза межами палацу. На мені немає лляної сорочки, кальсонів та штанів, мого улюбленого кітеля темно-синього кольору і добротних чобіт, в яких ходити набагато зручніше, ніж в цих туфлях — котрі нагадують засіб для тортур. Та ще й частина того дурнуватого плаття досі на мені. Як же не люблю я ці наряди! Хоч і виглядаю я в них дуже симпатично, але ж так не комфортно. Ні тобі дракона осідлати, ні атакувати його! 

— Ну що за напасть! — бурмочу собі під ніс, поки перебираю ногами. Через цей дим в очах аж рябить і очі починає пекти. Сльози котяться по щоках, як горошини по підлозі, коли їх часом розсипле наша головна кухарка через малих розбишак, котрі допомагають їй на кухні. 

Гидке липке відчуття бентеги знову бере гору над моїм розумом і починаю злитися, що не посилила охорону там, де вважала її зайвою. Перемудрила сама себе, називається. Ще й матір кудись пропала. 

Коли ноги втомлюються від ходьби в незручних туфлях, я вирішую зняти їх та щосили кидаю перед собою. Можливо, зможу в когось потрапити, або в щось. Але навіть падіння туфлі не чую. Це дивує та лякає водночас. Адже таке не можливо. Туфля мала б впасти, хоча б кудись, хоча б на землю, зі звуком, хоч і не гучним та глухим. 

— Хіба що… — я різко зупиняюся та роблю крок назад. Можливо, попереду прірва? Або порожнеча? Можливо, це ілюзія або мій поганий сон, і прокинувшись, я буду сміятися з цього. Або ж…