-8-

— Якого біса? — кричу, звертаючись до одного з наших генералів. 

Бачу його злість та гнів, а потім і деяку розгубленість від того, що атакували нас наші ж дракони. Чому? Це варто з'ясувати, але трохи пізніше, бо нині, їх треба вгомогити і закрити, поки вони не спалили гостей та весь палац. 

— Вони наче оскаженіли, раптово, — кричить генерал, і стає поруч зі мною. 

Його одяг пропах димом, а чоло ледь розчервонілося від бійки, котру він щойно вів з нашим найменшим дракончиком. Лука хоч і маленький, але дуже кмітливий і не відстає від своїх братиків драконів. Він одним махом може спопелити цю залу. 

— Раптово? — не розумію, як таке взагалі можливо. Якби це були чужі дракони, то так, все цілком логічно, адже вони нас не знають, не впізнають і налякані присутністю чужинців стали б в оборону. Але нападати на своїх же? Дивина. Або ж їх щось спровокувало. 

— Хто їх випустив? — пробиваючись крізь натовп солдат, питаю у генерала. Він намагається обійти Луку з правої сторони, а я з лівої, і один раз оточивши його, одночасно, зможемо зв'язати. 

— Не зрозуміло, — кричить у відповідь генерал, впевнено крокуючи до правого флангу, рівняється зі мною на протилежній стороні та показує знак рукою, що готовий до нападу. Мені не хочеться ображати Луку, але бачу, що молодший дракончик готовий викинути на нас ще кілька вогняних куль і просто не маю іншого вибору. Це його зупинить на якийсь час. І можливо, він заспокоїться, або я зможу його приспати. 

— Давай, зараз! — кричу, махаючи рукою не тільки генералу, а й тому, хто вже сидить за катапультою та готовий кинути на Луку величезну плетену сітку. Звичайна сітка його б не зупинила, але ця — запросто. Бо плетена вона за допомогою чар нашого мага Кірана. До речі, де він сам?! Його допомога зараз би не завадила. 

Оглядаюся на всі боки і не бачу Кірана, але й спитати нема в кого. Генерал надто далеко вже і натягує канат, аби зв'язати малюка Луку, кілька солдат намагаються приборкати інших двох дракончиків, а ті що відволікають Луку — просто не знатимуть, де наш чарівник блукає. Блукає, коли він так потрібен! 

Я закидую свою мотузку, котру мені передає в руки Вільям, — котрий нарешті з'явився, де б він, чорт забирай, не був, — і намагаюся обмотати її навколо дракончика, аби потім могти зав'язати його крила та ноги, поки він дезорієнтований завдяки тій сітці. 

Лука ричить, махає головою і намагається скинути з себе сітку. Він випускає вогонь, котрий частково поглинає сітка, але встигає мазнути ним по стіні. Друга його спроба звільнитися більш вдала і за мить, язики полум'я вже торкаються дверей бенкетної зали, звідки вибігає переляканий люд. 

Крики людей, шум натовпу та тупотіння кілька десятків ніг дезорієнтують дракона ще більше, лякають його та створюють ілюзію небезпеки. Він зі всієї своє сили намагається вирватися та смикається в різні боки. Я не витримую і мотузка з моїх рук вислизає, вивільняючи йому одне крило. 

Вільям миттєво реагує та пригає на нього, бажаючи вхопити мотузку та продовжити робити те, що зробила я, однак дракон сильніший. Він скидає Вільяма і той падає на спину, котиться до моїх ніг зі стогонами. 

— Чого поліз на нього? — обурено запитую, бо тільки одиниці можуть осідлати крилатих і мати над ними таку владу, а Вільям явно не той, хто це може. Та йому байдуже на мої слова, свої подряпини і можливість здохнути так по-дурному. Він просто встає, поправляє одяг свій та витягнувши меч, біжить до Луки. 

— Ти що?! — біжу слідом, — Ти не можеш його поранити чи вбити! Не можна! 

— Це єдиний спосіб його зупинити, — відповідає мені, продовжуючи свій шлях. Він прямує до лівої ноги дракона, бо це, поки що чи не єдине місце, куди Вільям може влучити. 

— Не єдиний! — сичу на нього злісно, — Мені потрібен цей дракон. Нам потрібен і ми його не будемо вбивати. 

— Але ж… — намагається суперечити мені Вільям та я стою на своєму. 

— Він мені треба. Краще знайди Кірана, він його утихомирить.

Вільям не відповідає, та по обличчю бачу, що щось не так. В його погляді блукає співчуття чи сором, і він відводить погляд та зітхає. Бачу, як його рука міцніше стискає рукоятку меча, а плечі то піднімаються, то опускаються вниз разом з грудною кліткою. Але ці рухи не ритмічні, а навпаки — хаотичні, рвані, втомлені. Здається, що він вагається чи збентежений чимось, але не наважується вивалити на мене оте “щось”. 

— Вільяме? — кличу його по імені, але не встигаю ані почути відповідь, ані змусити його повернутися обличчям до мене. 

Лука збиває мене з ніг своїм хвостом, в черговій спробі визволитися з під сітки, котрою його намагаємося зупинити.