-7-

Після коронації всіх запрошують до обідньої зали. В цій залі, де можна було б розмістити спати майже все наше місто, знаходяться довжелезні столи. Вони ледве не ломляться від страв та ласощів, котрі приготували наші найкращі кухарі та кухарки. Звісно, під чітким керівництвом моєї матінки. Вона у нас завжди контролює особисто підготовку до будь-якого свята, незважаючи на те, що ми маємо спеціальну особу для цього. 

— Корона тобі личить, — поруч стоїть Естер та усміхається, поки я приймаю вітання. Гості, один за одним, підходять та висловлюють слова підтримки, захвату, хтось розповідає про знайомство з моїм батьком, а хтось розказує про свої ідеї, як укріпити кордони з любими сусідами. 

— Так, вона дуже гарна, — майже пошепки промовляю до подруги, — Але вона страшенно не зручна. Не розумію, як в ній проходити ще цілий день. 

Тільки на мить відвертаюся від подруги у пошуках матінки, аби покликати її, але ніде не бачу. Можливо, вона втомилася і пішла відпочити? Все-таки коронація затягнулася, через усі ці важливі етапи: присягу, піднесення регалій, настанови архієпископа. Якби я знала, що воно буде саме так, то вдягнула б іншу сукню, легку та не таку помпезну. Хоча, кому я брешу?! Мені б не дозволили інше. І так ледь випросила, аби могла взуття більш зручне взуття після того, як почнуться танці. 

— Ти не бачила мою матінку? — запитую подруги та вона лиш хитає головою у відповідь. І як тільки я хочу покликати Вільяма, до нас підходять король Річард та його синок Франсуа. У мене мало не виривається з рота “якого біса”… та я згадую, що сьогодні я в сукні і такі слова не пасують молодій королеві. То ж усміхаюся так щиро, як тільки можу. 

— Неочікуваний візит, — кажу гостям, коли вони обидвоє, по черзі цілують мою руку та вдають радість від зустрічі, — Якими вітрами?

Король Річард пропускає повз вуха мою репліку, а от Франсуа невдоволено морщить носа, але швидко опановує себе та ховає роздратованість за маскою дружелюбності. 

— Ми раді вітати новому королеву Зорінтії та Лунарії, — промовляє король Річард, — Гарне свято ви організували, — оглядаючись довкола, додає, — Шкода лише, що Аларік не дожив до цих днів і не бачить цього.

Згадка про батька боляче б'є бо серцю. Я досі сумую за ним, і досі чекаю, що він як зазвичай зайде в мої покої, аби поговорить. 

— Так, шкода, — коротко відповідаю, дивлячись туди, де блукає серед натовпу Вільям. Я хочу, аби він знайшов матінку, бо десь вона забарилася. Чи раптом не шукає мені серед знаті нареченого? Вона може таке втнути, я знаю, — Вдячна, що завітали, — кажу і знайшовши лікоть моєї подружки, бажаючи покинути товариство любих сусідів та король Річард мене зупиняє. 

— Ми можемо поговорити після застілля? Перед початком танців? — змовницьким голосом мовить він, — Ми прийшли не з пустими руками і маємо для вас щедру пропозицію.  

Невже таки наважуються на мирний договір? 

— Звісно, — коротко киваю, дивлячись на короля. Його синок Франсуа так і продовжує стовбичити позаду нього, наче істукан. Навіщо тільки прийшов? — Як тільки відбудеться трапеза, моя охорона проведе вас до зали і ми поговоримо. 

— Це було б чудово, — відповідає мені стримано король і я просто киваю, сподіваючись, що корона не впаде з голови. Вона насправді така велика і важка. Чому я не подумала замінити її після коронації на тіару? — З нетерпінням чекатимемо аудієнції, правда Франсуа? 

Синок короля нарешті оживає, бо до нині здавалося, що він закам'янів від нудьги, і начепивши одну зі своїх дурнуватих посмішок, завзято киває головою і бурмоче щось собі під ніс. Його слів не чую не тільки я, а і його батечко, тож ніяк не коментую і просто йду. У мене є справи важливіші, аніж ці двоє. 

Обійшовши залу двічі, я не знаходжу ані матінку, ані Вільяма і вже починаю нервувати. Якщо зникнення неньки ще можна списати на втому, стрес, клопоти на кухні, чи банальну прогулянку з однією зі своїх давніх подруг нашим садом, то зникнення Вільяма — дивно. Він би не залишив мене тут без нагляду ( хоч я і не потребую його) серед натовпу та двох сусідських мармизок, котрі щось замишляють. Але я поки що не розгадала їхню гру. 

Збентежено стою посеред зали, де всі гості починають розсідатися за столи, і не бачу матінки. Серце стривожено стукотить в грудині і мені здається, що ось-ось випригне. Липке відчуття страху приклеюється до душі. Такий же стан у мене був, коли я дізналася про хворобу батька. Той же страх втрати. 

— Нам варто зайняти місця в голові столу, люба, — Естер все ще поруч і так само, як і я хвилюється і міцно стискає мою долоню.

— Знаю, — кручу головою у пошуках Вільяма і починаю злитися, що і він не тут, — Треба покликати когось з охорони та відправити за матір'ю. Я хвилююся. 

— Згідна, — та щойно Естер вимовляє це слово, як в двері у залу з гуркотом відчиняються. Приміщення миттєво наповнюється димом та запахом згари. І серед диму видніються спалахи вогню, чути крики моїх солдат, дзвін металу. Серед гостей починається паніка, але ж тікати немає куди — вхід та вихід один. Ми наче в пастці. Усі ми. І мами немає, і Вільям пропав. 

Серце шалено калатає в грудині, тілом пронизує страх, але часу на сльози немає, то ж я знімаю корону, суну її в руки Естер та піднявши поли сукні, біжу у бік архиєпископа та даю йому кілька настанов, аби він організував наляканий натовп. Потім біжу в інший бік і прошу одного з охоронців, котрий дістав свій меч і збирається йти в бій, стати на захист Естер, а сама скидаю верхні шари сукні, витягую у одного з маркізів його збрую(пообіцявши повернути) та пробиваюся до дверей. Туди, звідки чуються крики, там де йде бій не на життя, на смерть. 

Та щойно я вбігаю в епіцентр дійства — завмираю. Бо на нас напали наші ж дракони.