-6-

/Елеонор/

В тронній залі повно люду: від звичайного селянина столиці до моїх перших міністрів та генералів. Ну як, моїх, батькових, бо я збираюся половині з них відправити на відпочинок і взяти молодих та завзятих. Тих, хто готовий носом землю рити заради Зорінтії та Лунарії і не боятися такої загрози, як зарозумілий король Солантії. 

— Вітайте, Елеонор — доньку Аларіка та внучку Аарона, — промовляє батько Естер та наш перший міністр. Всі повертаються у бік входу і кілька десятків пар очей впиваються в мене, неначе стріли. Відчуваю на собі їхні погляди, але ніяковіти то не для мене, тому роблю крок вперед. 

Щойно входжу до зали, простолюд розступається. Хтось вклоняється, хтось усміхається, а хтось простягає руку та підносить квіти в подарунок. Це ще одна наша давня традиція, мабуть, єдина, котру люблю. Її суть полягає в тому, аби на будь-яке свято, не маючи коштів на щось велике, — дарувати квітку чи букет. 

Цю традицію започаткувала прабабуся мого батька, коли в королівстві панувала розруха після чергової війни і її чоловік, прадід мого батька, не міг коханій подарувати нічого на їхню річницю. Єдине, що він знайшов — це були польові квіти, котрі мали неймовірний запах та були водночас красивими, як сонце, що дарує тепло. Прабабусі так сподобався подарунок, що вона змусила чоловіка дарувати їй по одній квітці щороку, навіть тоді, коли прадід батька вже був коронований, в країні панував омріяний мир, а казна була повна золота. 

Я беру квіти та притискаю їх до грудей. Мені важливо знати, що піддані підтримують свою королеву. А ще, мені хочеться показати їм, що я не пихата дівиця, котра виросла в палаці та нічого про них не знає. Навпаки, я хочу донести до кожного, що чую його, розумію і бачу. Для мене важливий голос кожного мого підданого, як і їхні проблеми, мрії та сподівання. Бо лише тоді правитель править розумно, мудро, коли думає та дбає про свій народ. А на заміну отримує відданість та любов. 

— Вітаю, дорогих гостей, — кажу спокійно та впевнено, як колись вчив мене батько.

Він, попри все, вірив в мене більше, ніж хто-небудь і муштрував для того, аби одного дня, коли його не стане, я змогла правити нашим народом та продовжувати його справу — зміцнювати кордони, покращувати укріплення, відбувати ті куточки королівства, котрі найбільше постраждали за останні роки воєн та розбудувати столицю. Батько прагнув до миру, вірив у світле майбутнє та робив усе, що було в його силах, аби наше королівство процвітало. Але недуга його здолала раніше, ніж нам усім хотілося того і тепер я мушу продовжувати його працю. Але вже без нього. 

— Щиро вдячна всім присутнім за те, що прийшли розділити зі мною цей урочистий та водночас сумний день. Для мене честь стати вашою королевою і я докладу максимум зусиль, аби правити так само мудро, як і мій батько — король Аларік. 

Поки говорю слова, котрі повторювала наче мантру весь час, роздивляюся натовп. Попереду бачу герцогів і герцогинь, маркізів з дружинами, графів та віконтів, баронів та баронес. Вони всі тут, всі прийшли підтримати та висловити свою прихильність. І я цьому щиро радію, бо міжусобиці нам не потрібні, як і державні перевороти. Я хочу миру та спокою у своїй державі. Чого не скажеш про наших сусідів. 

Кидаю погляд у бік, туди, де розмістився король Річард і його синочок Франсуа. Обидвоє такі напищені та до нудоти капризні, що мені шкода їхній народ. Вони ж не дбають про людей, а лише про власні примхи, багатства та розширення кордонів за рахунок інших. Вони нічого не створюють, не виробляють, а лише крадуть чуже та видають потім за своє. Донедавна у нашому королівстві промишляли їхні шпигуни, але після деяких хитромудрих маніпуляцій нашого головного відьмака, ми визначили їх всіх та повернули до Солантії, де їм і місце. 

Та нині мене турбує те, що вони приперлися до нас, на мої землі, без запрошення. Чи варто чекати якогось підступу? Чи все ж це їхня спроба також виказати прихильність? Можливо, король Річард зрозумів, що силою нічого не зміниш, адже сила завжди програє перед інтелектом? 

— Не хмурься так, а то подумають, що ти не рада їх бачити, — звучить тихо біля вухо.

Я повертаю голову і бачу перед собою Вільяма. Він один з наших найкращих генералів, відмінний стратег, мій друг і соратник. З ним цікаво, весело та завжди є про що поговорити ( хоч і більшість наших розмов зводяться до теми про захист королівства), і він не зануда, як деякі. Я б навіть могла уявити нас з ним у шлюбі (формальному звісно, заради блага держави), але у Вільяма є жирний мінус — він не має статусу та багатства. 

— Можливо, я не вмію брехати? — промовляю губами, переводячи погляд з небажаних гостей на інших, бо й справді не хочу, аби ці двоє подумали казна що. Ще вирішать, що мені не байдуже до їхніх нікчемних життів, — На що вони розраховують, прийшовши сюди? 

Вільям пожимає плечима, та стає позаду мене. Тим часом до зали заходить архієпископ, тримаючи в руках книгу на якій я даватиму присягу, а за ним наш головний казначей з короною в руках. 

— Готова стати королевою цього королівства та мого серця? — жартома за спиною мовить Вільям за що отримує легенький удар ліктем. 

Я готувалася до цього моменту все своє свідоме життя, але лише зараз зрозуміла, що не готова. Надто рано батько покинув нас.