-3-

— Я прокинувся вранці от таким, — розводжу руками та відчуваю, як гнів та лють знову піднімаються з глибин, вивертають усі нутрощі та лізуть назовні. Мені хочеться розтрощити власне помешкання від дурнуватої ситуації та безсилля. Бо вся ця історія, як каламутна вода — не зрозуміла мені. Як я став зеленим? Чому? Звідки взявся, бляха, цей хвіст? І що з цим робити?

— Це фігово, друже, — констатує Кайден, наче я і сам не знаю. Нервово потирає потилицю, дивлячись кудись у бік, а коли його погляд чіпляється за мій хвіст, різко випрямляється та потирає долонями очі, — Це що таке? 

Кайден зривається з натоптаного місця та за мить опиняється позаду мене. 

—  У тебе хвіст? — схвильовано каже, вискакуючи вперед та стаючи вже переді мною. 

— Здається, що так, — стенаю плечима, бо ця ситуація мене втомлює та дратує. І я не знаю, що з цим робити. Як з цим вийти в люди? 

— Ооо… — протягує друг, — тепер ти будеш, як Мастер Сплінтер. 

— Він був щуром, а це, — неохоче повертаю голову та дивлюся на свій хвіст. Хвіст, бляха, — Це не щурячий хвіст. Радше, змії чи подібної їй рептилії. 

Мені взагалі байдуже, чий саме це хвіст та й чи хвіст взагалі. Я б хотів, аби цього взагалі ніколи не траплялося зі мною. Та як все змінити, поки що не знаю. А час то йде. Незабаром розпочнеться зустріч у холдингу. Кидаю погляд на настінний годинник і тричі подумки промовляю слово “чорт”, бо до зустрічі залишається всього-на-всього чотири години. А я досі схожий на страхітливе зелене щось. 

— Ну це не страшно, — тим часом продовжує говорити Кайден. Я дивлюся на нього зі скепсисом на обличчі та повертаюся, аби піти на кухню. Відчуваю сильне бажання випити бідон води, але почну, мабуть, зі стакана, — А суперздібності є? Може ти вмієш швидко бігати? Чи ставати невидимкою? Чи маєш суперслух? — долітає мені у спину і я зупиняюся, розвертаюся різко та випадково вдаряю хвостом об друга, збиваючи його з ніг. Він падає на підлогу і невдоволено сопить.

— Ти дурний? — ричу на нього і з мого рота, чомусь, вилітає щось на подобі вогняних куль. Одна з них потрапляє в настінний годинник і миттєво плавить його, інша — руйнує шмат килимка під ногами Кайдена, а третя пролетівши над головою друга, ледь обпалює йому волосся та потрапляє у стіну, залишаючи по собі чорний смердючий слід. 

— Дідько! — ричу та закриваючи рота, біжу на кухню, аби таки випити тої води. Тепер зрозуміло звідки в мене був такий сильний потяг спраги. Я ж палаю не лише зовні, а й всередині також. 

Опинившись на кухні, залишивши очманілого від побаченого Кайдена в коридорі, дістаю пляшку води з холодильника та одним махом випиваю її. Але втамувати спрагу не виходить. Тоді я беру ще одну пляшку, ще одну і ще, і так поки не випиваю усю воду в домі. Та полегшення не відчуваю, а навпаки — лише підсилюю своє бажання пити. Не витримую та відкриваю кран і підставивши голову під нього, відкриваю рота та п'ю. Прохолодна проточна вода приємно охолоджує нутро і за якийсь час, я зрештою відчуваю полегшення та ситість. Випрямляюся та виключаю воду, витираю рукою обличчя і відчуваю легке поколювання по всій шкірі. Дивлюся на руку — дивні напівгола набули яскравішого насиченішого відтінку зеленого і тепер наче відділяються одне від одного, створюючи щось на подобі рельєфу, чи малюнку. Обриси поки що не чіткі і я не можу скласти пазл докупи, принаймні в моїй голові відповідей немає.

Кайден з'являється в дверях кухні, хмурить лоба та дивиться на мене з підозрою, неначе боїться сказати щось, що змусить мене знову пальнути в нього вогнем. Хоча я й не збираюся таке робити й лякати його не хотів, але вже як вийшло. 

— Кайдене, ти вибач… — кажу і хочу зробити крок вперед, як перед очима, зовсім раптово, з'являються дивні кола: я відчуваю запах гарі, чую як троскотить щось, охоплене язиками полум'я, а вдалині видніється силует жінки. Її голос здається знайомим мені та водночас чужим, як і яскраво зелені очі, що світяться так, неначе то не очі, а два смарагди, щойно добуті в копальнях Колумбії. Я тягнуся вперед, витягую руку, що вже й на руку не схожа та намагаюся пролізти через коло туди, де стоїть жінка. Вона наче манить мене, кличе до себе. Я хочу доторкнутися до неї, до її обличчя, бо не маю сили противитися її поклику. Вона наче зачарувала мене, чи все-таки прокляла?

Неквапливо прикриваю повіки, опускаю голову і йду на поклик. Обережно переступаю кола, що ледь мерехтять перед очима і здаються такими ж реальними, як переляканий погляд Кайдена та його крики в моїй голові з проханнями зупинитися. Але попри все, я йду. 

Неквапливо лину до тієї, що зве, переступаючи всі кола та опиняюся за крок від жінки. Вона усміхається мені та ця усмішка радше зла, лукава і не пророкує нічого доброго мені. 

— Підійди, ближче… — шепоче вона, і я тягну свої руки до неї, дозволяю торкнутися її долонь моїх.

Десь на позаду лунає крик Кайдена. Він переляканий, гучний та вперто намагається мене привести до тями та витягти з тої ями в котру я впав. 

— Не бійся, любчику, ще крок, — тим часом промовляє жінка і я корюся її волі. Ступаючи вперед, дозволяю не лише торкнутися долонь, а  й ухопити мене за зап'ястя на яких миттєво з'являються кайдани. Я сіпаюся, аби їх зняти, бо вони льодяні та пекучі водночас, ріжуть шкіру і  випалюють на ній якісь літери. Я ричу від болю, відступаю назад, намагаюся розірвати кайдани та виплутатися з пут незнайомки. Смикаюся та різко повернувшись, гатю хвостом по її руках. Світло з-під її рук зникає, як і вона сама, а я падаю долілиць в чорну глибоку яму.