-2-

Кайден з'являється на порозі моєї оселі за неповних пів години. Захеканий, трохи зім’ятий та роздратований, він наполегливо тисне на ґудзик на домофоні та зиркає з-під лоба в камеру. Підходжу до дверей та зітхаю. Ну що мені робити? Ще кілька хвилин тому я був впевнений, що друг мені допоможе, але зараз, озираючись назад, я вагаюся. Бо це, бляха, катастрофа. 

Кайден продовжує тиснути на ґудзик і я, глибоко вдихнувши, все-таки підіймаю руку та впускаю його. Сподіваюся, що мій зовнішній вигляд не змусить його навіжено верещати та викликати поліцію з порогу. Або ж, телефонувати у психіатричну клініку. Я, бувши на його місці, звісно, першим би туди дзвонив, але зараз мені потрібна його допомога, а не істерика. Саме тому, щойно Кайден заходить до квартири, я хапаю його за шкірку і засовую до ванної, та закриваю на ключ. 

— Агов! Ти нащо мене замкнув? — кричить з-за дверей друг. Я ж опускаю погляд на хрінь за своєю спиною і втомлено зітхаю. Ну це точно катастрофа! 

— Кайдене, спочатку заспокойся, — кажу якомога спокійніше, хоча всередині мене все палає, та й шкірка трохи свербить. Чи пройде це відчуття, чи так вже навіки буде?

— Та я то спокійний, — промовляє друг, зупиняючись перед самісінькими дверима, — Це ти з самого рання чудиш! Невже так хвилюєшся, що промова буде невдалою і дядечко позбавить тебе своїх мільйонів?

Я здіймаю погляд вверх, ніби натягнула стеля може дати якісь відповіді мені, хоча б знак чи натяк і не отримавши нічого (ну, бо що там може бути бляха), опускаю вниз, втупившись поглядом на свої руки, котрі ще більше позеленіли й на них проступають незрозумілі мені півкола. 

— Зараз, Кайдене, я більше хвилююся за те, аби вижити, — шиплю та відкриваю двері ванної. Все одно вибору немає. Він, або повірить мені та допоможе, або доведеться тікати в ліс і ховатися там, поки ця хрінь не пройде. А якщо не пройде?

Кайден вивалюється з ванної, мало не падаючи на коліна, бо вочевидь намагався відчинити двері зсередини сам, і гучно видихає. Кілька лайливих слів злітають з його вуст. Але це ніщо в порівнянні з тим, що вилітає з його ротяки, щойно він випрямляється та підіймає погляд на мене. Його зіниці збільшуються, ротяка відкривається ще ширше і з неї майже вивалюється язик, аби щось промовити, але у нього не виходить нічого путнього і він просто кривить ротякою, неначе та риба, котру викинули на берег. 

— Очманіти! — зрештою промовляє та сповзає по стінці вниз. Ну, прекрасно! Тільки труп друга в моїй оселі мені нині бракувало. 

Лаюся на чім світ стоїть і йду шукати аптечку. Певен, що вона десь була, бо Марія — свята жінка, — про це подбала. Взагалі, вона мені більше аніж покоївка, вона як та добра фея дбає не лише про мій дім, а й про затишок в ньому. І про всякі подібні дрібнички. Якби вона була хоча б так на десять років молодше, а я б, не роздумуючи одружився з нею. Але Марія — жіночка в літах, мила та добра, і давно заміжня з пекарем з сусідньої вулиці. 

Аптечку знаходжу швидко, у першій же шафці у ванній, і витягнувши звідти нашатирний спирт, я беру чистий рушник з шухляди та йду приводити до тями цього слабака, мого друга. 

Коли вертаюся в коридор, то Кайдена і слід простиг. Невже втік боягуз? Дідько! А ще друг, називається. 

Та не встигаю я додумати думку, як цей розумник вибігає з кухні та летить на мене зі стільцем в руках. Його атака супроводжується криками та прокльонами. Його очі палають страхом, з ротяки вилітають не лише слова, а й слина, а тіло трясеться неначе у нього припадок. Та рухи його не чіткі, криві, хаотичні. Він явно наляканий і просто вирішив атакувати зелене “щось” першим. 

Я закочую очі до верху та хитаю головою. Не буду ж я воювати з ним. Тому я витягую руку вперед та намагаюся зупинити його одним рухом, демонструючи відкриту долоню. Кайден ошелешено дивиться на мене, але зупиняється. Стілець зависає над його головою, а в очах стоїть “німе питання”.  Бачу, як він вагається, що робити далі, тому кажу:

— Якщо ти збираєшся перемогти мене от цим, — вказую рукою на стілець та зробивши два кроки, забираю його з рук друга, — то це по-дурному. Я завжди був сильніше за тебе. Нормальний я, чи от це зелене “щось”. 

Кайден слідкує за моїми рухами та повільно ковтає слину. Бачу, як смикається його кадик. Він намагається стримати усмішку, котра крізь страх проривається та намагається осісти на  його губах. 

— Кайдене, вдихни та видихни, — кажу йому спокійно, — Це все ще я, твій друг Тобіас. Просто, я трохи позеленів. Ну може не трохи! 

Він хитає головою, не вірячи власним очам. І я його розумію. Сам пройшов через це якийсь час тому. Але, що робити? Проблема є і від неї нікуди подітися. 

— Ти… — лепече він збентежено, — Це й справді ти? — Кайден тикає рукою мені в плече й упевнившись, що я реальний, додає, — Що ти зробив? Як? 

— Це справді цікаве питання, друже, — кажу, розуміючи, що в одного мене могла бути галюцинація, а у нас двох — точно ні. А отже, мене не отруїли. Що саме по собі чудово, бо був шанс померти від невідомої речовини. Але з іншого боку — як я став таким? І як це, бляха, виправити? 

— Тобто? — усмішка покидає обличчя друга і на нього знову з'являється тінь страху та занепокоєння, — Ти це не сам зробив? А хто?