-1-

/Тобіас/

Настінний годинник надто гучно та вперто рухає металеву стрілку вперед, змушуючи мої повіки поволі відклеїтись одна від одної, і впустити в мої думки трохи вранішнього світла. Світла, котре, щойно продираю очі, не просто сліпить, а здається випалює мої зіниці і робить з них маршмелоу на десерт. Ричу від нестерпного болю та різко зриваюся з ліжка. Сльози, горошинами котяться з очей. Вони солоні, жалять, неначе осиний рій. Я горю. Ні, не так, я палаю, як смолоскип і здається покриваюся пухирями, як ропуха. Велика така, зелена ропуха. Курва! А щоб її! 

Очі печуть, сльозяться і я не можу впоратися з тим, аби розгледіти шлях перед собою. Навпомацки рухаюся вперед, стараючись нічого не зачепити та ненароком не розбити собі лоба, адже у мене сьогодні зібрання акціонерів і важлива промова. Не просто важлива — мега важлива і  я не можу, не маю права пропустити її. Не дай Боже мене там не буде, дядько три шкури з мене здере. З нього станеться, я знаю!

Так сяк діставшись до ванної кімнати, намацую рукою раковину та кран, включаю воду і намагаюся вмитися, аби хоч трохи остудити шкіру обличчя. Воно досі палає, як і все моє тіло. Неприємні відчуття проповзають у свідомість, наче ті таргани та створюють хаос серед думок. Я чіпляюся за одну із них, намагаюся зрозуміти що в дідька відбувається зі мною? Може, це сон? Чи гарячка? Чи те і інше? Мабуть, я підчепив якийсь вірус в тій Японії. Знав же, що не варто їхати туди, а дядько наполіг, мовляв “їдь, відпочинь, розважся”. Розважився на славу!  Відчуваю це тепер кожним сантиметром своєї шкіри! 

Та що в біса таке зі мною?! 

Обмивши десять раз підряд очі, зрештою відкриваю їх та дивлюся на своє відображення в дзеркалі та як ошпарений відскакую назад, вдаряюся об пралку, вивертаю ногу та падаю на начищений до блиску кахель. В іншій ситуації я був би вельми задоволений роботою Марії, вона дійсно гарна господиня, але зараз, бляха, це мене доводить до стану божевілля. Бо я бачу своє відображення і мені стає зле настільки, що я, мабуть, втрачу свідомість. І ні, не тому, що я мамина корзинка, як хтось вже встиг подумати, атому, що цьому крінжу, бляха, немає пояснення. Бо я… я виглядаю так, неначе з'їв велетенську зелену жабу! Чи то жаба з'їла мене? 

Заплющую очі та намагаюся вгамувати серцебиття, спокійно вдихаю і видихаю тричі. Мабуть, це сон. Страшний кошмарний сон і я зараз прокинуся. Всьому ж має бути логічне пояснення. Адже так? Так, бляха?

Продираю одне око, потім друге, але картинка все та ж. Ба більше — я помічаю, що на моїй голові стирчать роги. Роги?! Дідько! 

Встаю з кахлю, перемагаючи біль в нозі, і йду до дзеркала. Протираю рукою очі, котрі все ще печуть, наче в них солі та перцю насипали та вдивляюся у своє відображення. Уважно сканую кожен сантиметр, підтиснувши вуста і трохи соплю. Адже картинка не змінилася, і мене це не радує. Зовсім. Вже починаю думати, чи бува, ті гриби, котрі мені так лагідно запропонували в одному з ресторанчиків, не були психотропними і я банально обдовбаний. Ото буде гарна стаття для тих упирів з Дейлі "шото там". Так і бачу заголовки на перших шпальтах — племінник Гарольда Орлі накурився під час своєї відпустки країнами Азії. Сміхота! І мінус двадцять п'ять відсотків акцій гарантовано. 

— Гарний, нічого додати! — промовляю сам до себе і знову вмиваю обличчя водою. На жаль це нічого не змінює і я вирішую скористатися душем. Знімаю з себе одяг, якого не так вже й багато на мені було та заходжу в кабіну. Включаю кран, викрутивши потужність на максимум і стаю під прохолодні струмені води. Опускаю голову, впираюся рукою в стіну і нарешті полегшено видихаю, бо льодяна вода  приємно оббігає тіло, даруючи відчуття легкості. І ніякого болю, зудіння більше немає. 

Хвала богам! Я врятований! 

Ще кілька хвилин стою під водою, уже насолоджуючись красою моменту та намагаюся пригадати події останніх годин мого життя: де я був, з ким і чому. 

Перед очима мелькають кілька кадрів та вони всі нечіткі, розмиті, як і обличчя тих з ким був. Їхні голоси змішуються в один гул і в мене починає паморочитися в голові. Похитуючись, закриваю кран та виходжу з душової, беру перший ліпший рушник та йду у напрямку спальні. Але проходячи повз дзеркало, зупиняю свій погляд в ньому. Курва!

Я — все ще не я. Моя шкіра набула дивного зеленуватого відтінку, з голови стирчить щось на подобі рогів, чи то ріжки, а очі — червоні, наче у того скаженого бика, котрий щойно відбув бій з матадором, але явно виграв його. Опускаю погляд на свої руки — вони такого ж відтінку, як і мої ноги. Іду у ванну, беру в руки мило і намагаюся стерти колір, ретельно тру шкіру в надії, що щось зміниться. Однак, стає лише гірше, моя шкіра знову починає палати. Чортівня якась! Мене явно отруїли в тому ресторані. Мабуть, конкуренти дядька. Ну, а хто ж іще?! Чортів, Нокс і його дівка!

Роздратований, повертаюся у свою спальню, відшукую телефон та набираю один єдиний номер, котрий можливо зможе зарадити та допомогти мені знайти вихід з цієї безглуздої ситуації  

— Ти не можеш зателефонувати пізніше? — сонним і трохи втомленим тоном мовить мій друг, на тому боці зв'язку, — я лише нещодавно повернувся додому. 

— Не можу! — мало не ричу у слухавку, бо у мене тут надзвичайна ситуація, а він дрихне, — Не можу, бляха! Давай, тягни свій зад до мене. 

— Дідько, Тобіас, нащо так кричати? Я сонний, але ж не глухий? — невдоволено бурмоче друг, — І взагалі, якого біса? У тебе там, що труп у ліжку?