ГЛАВА 7. НА КРАЮ ПРІРВИ

Індаріс

Ми знову стояли на стартовій арені — двадцять найкращих кадетів корпусу, готові до фінального випробування. Усередині мене все тріпотіло від хвилювання, і я міцно тримав Ліліт за руку, переплітаючи наші пальці. Навпроти стояла команда Вітру. Седріс дивився на нас максимально зосереджено, і я помітив, що він буквально не зводить очей з наших сплетених рук. Його погляд здавався холодним і гострим. У той момент я наївно думав, що мій брат-близнюк просто занадто сильно хоче перемогти у реванші й довести всьому Альбатарісу, що він найкращий.

Нарешті гігантський дзеркальний портал перед нами з гуркотом відкрився, і ми впевнено ступили в його сліпуче біле сяйво.

Я очікував побачити знайомий турнірний полігон із штучними перешкодами, але замість цього ми раптово опинилися посеред велетенської темної зали якоїсь древньої фортеці чи замку. Вузькі вікна розташовувалися десь дуже високо під стелею і майже не пропускали світла. Ця велична, похмура зала більше скидалася на гігантську базальтову печеру. Стіни з грубого граніту, важкі чорні колони, що підпирали темряву... Ми миттєво затихли і почали розгублено озиратися навколо. По залі прокотився тривожний шепіт — можливо, цього разу магістри придумали якесь геть незвичне, атмосферне випробування? На стінах рідко горіли смолоскипи, і їхні тьмяні, похмурі тіні моторошно вигравали на наших обличчях.

Раптом від чорних гранітних стін, наче жива нічна темрява, почали відокремлюватися високі постаті в довгих темних плащах. Вони оточували нас абсолютно мовчки, звужуючи кільце, і ми мимовільно збилися в тісну, перелякану купку — двадцять розгублених кадетів-першокурсників, які раптом перестали розуміти правила цієї гри.

По широкому проходу між колонами повільно пройшов величний чоловік в елегантному чорному костюмі та розкішному оксамитовому камзолі кольору запеченої крові. Я впізнав його. Це був Лорд Біар. Його владний голос пролунав дивно лунко й грізно під високим склепінням замку:

— Брати! Мій гордий клане! Сьогодні великий день і велика ніч — Ніч Кривавого Місяця! Ми чекали цього моменту довгі, болісні роки, і нарешті древній оракул прорік, що наш час настав. Сьогодні ми заберемо те, що належить нам за правом сили — всю владу у Фонтейї! Нас гнітять уже довгі десятиліття. Наш колись могутній клан чистокровних вампірів занепадає без свіжої людської крові. Ці жалюгідні світлі маги з Білої Вежі забули наші закони, вони нахабно забороняють нам те, що ми робили століттями. Але цієї ночі ми повернемо свою істинну силу і свою прадавню владу!

Натовп навколо вибухнув шаленим, схвальним шумом. Постаті в чорних плащах одночасно спустили капюшони, і ми з жахом побачили, що всі вони — чистокровні вампіри вищого щаблю. Їхні голодні, хижі погляди, що світилися в темряві червоними вогниками, жадібно рискали по наших лавах, наче хижаки, які просто обирали собі першу жертву.

— Ліліт, донько, йди до мене, — Лорд Біар легко відшукав у нашій переляканій купці її постать.

І вона... слухняно пішла на його заклик. Я все ще відчайдушно намагався утримати її за руку, але наші пальці розімкнулися. Ліліт більше ні разу не подивилася в мій бік.

І ось, за кілька митей вона вже стояла на кам'яному узвишші поряд із величним троном, на який гордовито сів її батько. Її старші брати, Калеб та Амадей, наче грізні кам'яні стражі, виросли по обидва боки від неї.

— Сьогодні ми захопимо Білу Вежу та прилегле ельфійське містечко Іланір! — владно прогримів Лорд Біар. — Ми маємо придушити будь-який опір швидко і рішуче.

Він дістав із широкого рукава й високо підняв над головою сяючий, білий кристал:
— Це стародавній артефакт «Подих Небес». Цієї найдовшої ночі року він відкриє просторовий портал у саме серце Білої Вежі. Але спочатку... спочатку ви нарешті зможете вдосталь скуштувати свіжої крові!

Далі все відбувалося, наче у найстрашнішому нічному кошмарі. Двоє брутальних вампірів миттєво підскочили до найближчого кадета з Ордену Землі й грубо витягли його на середину зали. Нещасний хлопець відчайдушно пручався, але сили були нерівними. Лорд Біар повільно підійшов до жертви і розпочав свій кривавий бенкет. Його гострі білі зуби з хрускотом впилися в шию кадета. Здавалося, що разом із густою кров'ю його тіло покидає не просто життя, а вся магічна сутність — її витягували з хлопця страшною, непереборною темною силою. Наш блідий загін заціпенів. Зойки та відчайдушні крики кадетів глушилися хижим, задоволеним гарчанням вампірської зграї.

Калеб і Амадей блискавично підскочили до нас із Седрісом.

— Ох! Кров ельфійських хлопчиків, мабуть, буде найсолодшою на цьому святі, — огидно посміхнувся Калеб, а потім повернувся до своєї сестри. — Ну що, Ліліт, їжа сама прийшла до нас.

Він розреготався і кинув їй важкий шкіряний гаманець, у якому глухо та зловісно задзвеніло золото:
— Ти перемогла в парі, сестричко, і чесно заслужила на свою нагороду!

Калеб знову перевів свій хижий погляд на мене і злорадно, з неприхованою насолодою додав:
— Ти не знав, Індарісе? Запитай краще у свого ідеального брата.

Ці слова заживо спалили в мені все. Серце пропустило удар. Я повільно повернувся і подивився на Седріса. Його бліде обличчя і повний невимовної провини погляд сказав мені все без жодного слова. Мій світ розлетівся на попіл. Я немовби заціпенів, повністю втративши волю до життя, коли важкі руки вампірів схопили мене і поволокли на середину зали. Мені було байдуже на ікла, що наближалися до мого горла. Я дивився лише в її зрадливі, диявольські очі кольору стиглої вишні. Але Ліліт навіть не дивилася на мене. Її погляд, повний якогось дивного, хворого відчаю, був прикутий лише до нього — до мого брата Седріса.