ГЛАВА 4. ПАРІ, ЩО СПАЛИТЬ МОСТИ

Седріс

Я блукав поглядом по гамірній, заповненій кадетами їдальні, наполегливо шукаючи свого брата, але першими помітив дві міцні, кремезні постаті вампірів. Судячи зі срібних нашивок на їхніх чорних шкіряних мундирах, вони вже мали повноцінне звання адептів. Проте мою увагу прикувало те, що відбувалося між ними. Там, за столом, сидів мій брат Індаріс, а поруч із ним — вона.

На той момент я ще не знав, хто ця дівчина. Знав лише одне — вона з клану вампірів і, мабуть, донька когось із вельмишановної знаті.

Я повільно підійшов ближче, і саме в цю секунду з уст брата вперше почув її ім'я — Ліліт. Це ім'я миттєво розпустилося в моїй свідомості, наче прекрасна, екзотична й неймовірно ароматна квітка. Поки Індаріс поспіхом пояснював, що ці два грізні хлопці поруч — її старші брати, Калеб та Амадей, я застиг.

Ліліт...

Це ім'я крутилося в моїй голові, відгукуючись чимось дуже знайомим. Я завжди бездоганно вивчав історію Фонтейї та її давніх родів, добре знаючи поіменно всіх основних повелителів кланів у наші дні. І раптом у моїй пам'яті склався пазл. Ох... То ця дівчина — не просто аристократка. Вона — Принцеса вампірів, донька самого Лорда Біара.

Моє серце в цю мить просто перестало битися. На одну довгу, болісну хвилину всередині все заціпеніло. Нас розділяла не просто стіна різних Орденів — між нами пролягла глибока, недосяжна прірва.

Індаріс продовжував щось захоплено говорити, але я більше не чув жодного його слова. Весь мій світ звузився до того, як близько Ліліт сидить біля мого брата, майже повністю притискаючись до його плеча.

— Брати-близнюки? — раптом дзвінко й мелодійно засміялася вона, переводячи погляд із мене на Індаріса. — Але ви ж абсолютно не схожі. Ви як вогонь і лід.

Ліліт розглядала мене відкрито, зовсім не приховуючи своєї цікавості. Вона закинула голову, вдивляючись у моє срібне волосся та блакитні очі, і в цьому вишневому погляді Принцеси ночі горів чистий, зухвалий виклик, на який моя гордість мага Вітру просто не могла не відреагувати.

Я відчув, як сотні очей у їдальні вичікувально вп'ялися в нас. Калеб та Амадей припинили посміхатися й замовкли, чекаючи на мою реакцію. Індаріс затамував подих. Ліліт продовжувала зухвало посміхатися, впевнена, що її королівська краса змусить мене зніяковіти або схилити голову.

Але в моїх жилах текла кров вищих ельфів Редорган. Нас із дитинства вчили, що емоції — це слабкість, а наше повітря має бути чистим від земних пристрастей.

Я повільно опустив свою тацю на край столу. Мій погляд, холодний і прозорий, пройшовся по її вишневих очах, затримався на рубінових губах, а потім я просто... відвернувся. Я подивився на брата, наче Принцеси вампірів взагалі не існувало поруч із ним.

— Радий, що твій відбір пройшов успішно, Індарісе, — спокійно, без жодної інтонації промовив я, акуратно поправляючи срібні манжети свого білосніжного мундира. — Батько чекає на наш звіт у кабінеті ректора за двадцять хвилин. Тобі варто поспішити й привести себе до ладу. Запах попелу та диму не дуже пасує до нашого прізвища.

Я знову повернув голову до Ліліт. Цього разу на моєму обличчі була лише ввічлива, але абсолютно байдужа маска, яку зазвичай носять аристократи, дивлячись на чужинців.

— І так, Ваша Високості, ви помиляєтеся, — тихо додав я, ледь помітно кивнувши їй, але дивлячись наче крізь неї. — Стихія нашого давнього благородного роду — Вітер. І лише вітер має силу роздмухати вогонь. Без нього полум'я просто задихнеться. Приємного вечора.

Я розвернувся на підборах. Мій срібно-білий плащ плавно зметнувся від легкого, слухняного мені повітряного потоку, і я впевнено рушив до виходу з їдальні.

Я спиною відчував, як за мною западає мертва, приголомшена тиша. Усмішка Ліліт точно згасла, а її гордість вампірки вищого щаблю щойно отримала такий сильний і витончений удар, якого вона не очікувала. Я зачепив її. Зачепив сильніше, ніж міг уявити.

ІНДАРІС

Щойно Седріс пішов, за нашим столом запала коротка тиша, яку раптом розірвав гучний, розкутий сміх Калеба.

— Нічого собі! — вигукнув він, витираючи сльозу від сміху. — Він відшив тебе, сестричко. Елегантно, чисто по-ельфійському!

Ліліт ображено підібгала свої гарні рубінові губки, а її вишневі очі небезпечно звузилися, провожаючи поглядом білосніжний плащ мого брата.

— Він що, вдає з себе ельфійського принца? — її голос став гострим, як крижана бурулька. Вона різко повернулася до мене: — Він завжди такий, Індарісе?

— Майже завжди, — глухо відповів я, відчуваючи, як усередині все стискається від недоброго передчуття. — Він гордість нашого батька та найкращий нащадок нашого роду. Його з дитинства вчили тримати серце в холоді.

— Хм... — Ліліт повільно провела пальцем по мармуровому столу, і на її губах з'явилася та сама хижа, горда посмішка. — Що ж, тоді ця гра може бути дуже цікавою.

— Ти знову за свої штучки, сестро? — невдоволено забурчав Амадей, похмуро зсунувши брови. — Тільки не це. Давай без твоїх капризів у магічному корпусі.

Я абсолютно не розумів, про які саме «штучки» йде мова, але насторожено слухав їхню розмову, кожною клітиною тіла відчуваючи: те, що буде далі, мені дуже сильно не сподобається.