Глава 17. Хаща Тіней і Меч гномів

Після того випадку Асгер обходив Єву десятою дорогою. Він більше не посміхався зухвало, поглядаючи на неї, і навіть на Корвіна тепер дивився без колишньої зверхності. Полігон Ордену Вогню назавжди позбавив старшокурсника пихи.

Тренування йшли повним ходом, і Єва робила значні успіхи. Магістр Седріс мав рацію — стихія вогню проявлялася в дівчині рішуче й невблаганно. Її вогняні кулі були стрімкими й потужними, і це відчуття сили щиро їй подобалося. Єва ловила себе на думці, що починає обожнювати захопливу владу над полум’ям, утримуючи розпечений хаос у своїй тендітній долоні. І все ж іноді, коли виснаження брало гору, вона сумувала за тихими, затишними коридорами Ордену Землі, за величезною оранжереєю, наповненою густими пахощами квітів та вологого ґрунту. Тепер у неї не лишалося часу на прогулянки: щовечора вона втомлено поверталася до своєї кімнати лише з одним бажанням — якнайшвидше поринути в сон.

Однієї ночі їй наснився Байлун. Вони разом пірнали у глибокі, чисті шари озера Телус, бавилися в прозорій воді, не думаючи про війни та артефакти. Єва прокинулася серед ночі й відчула на щоках вологі сліди. Вона неймовірно сумувала за своїм драконом. Дівчина твердо вирішила, що їм пора зустрітися, і така можливість випала вже за кілька днів.

Єва таємно прийшла на берег озера. Нічний небосхил ряснів тисячами зірок, а прозора гладь води тремтіла, віддзеркалюючи бліде срібло повного місяця.

— Байлуне, — тихо покликала вона в порожнечу.

Вода запінилася, і він з’явився. Його луска виблискувала сріблом у місячному сяйві, а тонкі плавці тріпотіли, наче крила велетенського нічного метелика. У Єви знову перехопило подих — так відбувалося щоразу, коли вона бачила свого дракона. Наступні кілька годин вони провели разом: пірнали в прохолодні глибини озера, злітали до самих хмар, здіймаючи хмари бризок, і безтурботно сміялися.

Нарешті знесилена, але щаслива Єва прилягла на вологий, холодний пісок біля самої крайки води й зазирнула в глибокі блакитні очі срібного змія, який умостився поруч.

— Щось гнітить твоє серце, володарко, — звук його голосу був гуркотливим і низьким, схожим на задоволене воркотання великого хижака.

— Ми так і не розгадали таємницю двох останніх артефактів, — задумливо зітхнула дівчина, переводячи погляд на протилежний берег, де стіною темнів таємничий Ліс Лумінор. — Я навіть не уявляю, де шукати Серце Гір та Іскру Сонця. Що це за загадкові хащі і попіл якого птаха згадувався в книзі?

Дракон повільно схилив голову, і його погляд став не по-тваринному серйозним.

— У Фонтейї є лише одна така хаща, володарко... Це Хаща Тіней, надійно прихована в самому серці лісу Лумінор. Але йти туди — смертельний ризик. Подейкують, що звідти ще ніхто не повертався живим.

Байлун хитнув головою, піднявши хмару дрібних бризок, які засяяли у місячному світлі.

— Якщо ти наважишся на цей крок, я піду за тобою навіть у морок Хащі Тіней, володарко, — тихо проворкотів він. — Але пам’ятай: там твої очі й вуха стануть твоїми ворогами. Ліс живиться чужими таємницями, і він зробить усе, щоб розлучити вас.

Наступного дня в Бібліотеці Магічного корпусу друзі знову зібралися вчотирьох, сховавшись за дальніми стелажами. Коли Єва переповіла слова дракона, Ефі першою рішуче стукнула кулачком по столу.

— Навіть не думай йти туди сама, Єво! — гаряче прошепотіла вона. — Ми уже повністю вплуталися в цю історію і не покинемо тебе зараз.

— Ефі права, — Арі серйозно подивився на дівчину, поправивши ремінь свого тренувального спорядження. — Я майже закінчив підготовку до іспиту на адепта. Мої бойові закляття зараз сильніші, ніж будь-коли. Я не відпущу тебе в ліс, з якого немає вороття, без прикриття.

Всі погляди звернулися до Корвіна. Хлопець не відривався від екрана свого фон-пада, але його пальці на мить завмерли. Потім він важко зітхнув, підняв очі й похмуро вимовив:
— Хаща Тіней реагує на магічні коливання. Якщо ми підемо туди разом, наш спільний фон привабить лісових сутностей значно швидше. Але… — він вивів на екран стару, напівстерту карту місцевості. — Без моїх записів і координатної сітки цього гаджета ви заблукаєте в перші ж десять хвилин. Тож подобається мені це чи ні, ми йдемо вчотирьох.

Єва відчула, як до горла підкотився клубок вдячності. Вони ризикували всім — своїм навчанням, майбутнім в академії й самим життям. Але тепер дівчина точно знала -  вона буде не одна.

Друзі планували цю небезпечну вилазку цілий тиждень: ретельно вивчали старі карти, намагалися знайти бодай якісь свідчення тих, кому вдалося вибратися, щоб хоч трохи зрозуміти, що саме чекає на них попереду. Інформації критично бракувало. Ті поодинокі вцілілі, про яких ходили чутки, не пам’ятали геть нічого і виглядали абсолютно збожеволілими. Нарешті, спакувавши рюкзаки, четверо відважних друзів вирушили до лісу Лумінор на самому світанку вихідного дня.

Спочатку ліс зустрів їх привітно й лагідно. Він був сповнений дзвінкого щебету птахів, тихого шелесту листя, густих пахощів лісових трав та квітів. Проте що далі вони заглиблювалися в хащі, то непомітнішою ставала стежка, а дерева навколо — дедалі темнішими. Пташиний спів поступово вщухав, і покручені, вузлуваті стовбури тепер виглядали по-справжньому зловісно. За дві години мандрівники присіли на невеликій галявині під кроною старих дубів, щоб перекусити. Ефі, як завжди обачлива, прихопила з собою бутерброди та гарячий чай у термосі. Усі намагалися триматися бадьоро, але на обличчях друзів уже виразно проступала тінь прихованого страху.