Глава 7. Небезпечний трикутник

Концентруватися на навчанні ставало дедалі важче. Думки Єви були повністю зайняті історією з викраденням артефакту та таємничою книгою. Тому запрошення Арі прогулятися Ксантісом найближчими вихідними навіть потішило дівчину — їй конче було потрібно відволіктися.

У суботу пополудні вона одягла милу блакитну сукню, що пасувала до кольору неба, і збігла сходами вниз, де на неї вже чекав юнак. Вони сіли в човен і повільно попливли в бік містечка, лишаючи за собою легкі брижі на дзеркальній гладіні озера. Арі тримав її за руку і дивився в очі так ніжно й щиро, що тривога в душі Єви на мить вщухла.

Шум міста та його весела метушня змусили дівчину відігнати похмурі думки й віддатися цьому святу життя. Вони гуляли вузькими вуличками, тримаючись за руки й розглядаючи дивовижні товари на прилавках. День видався спекотним, і Єві захотілося пити. Їхню увагу привернув яскравий намет із морозивом, де галаслива жінка-гном вигукувала на всю вулицю:

— Найхолодніше морозиво у Фонтейї! «Мерехтливий іній», «Хмара вітру», «Серце вулкана»! Куштуйте найкраще!

— Яке ти хочеш, Єво? — Арі ніжно стиснув її долоню, зазираючи в очі.

— Я ніколи не куштувала жодного з них.

— Спробуй «Хмару вітру». Воно збите з небесного нектару й настільки легке, що кульки самі злітають над вафельним ріжком. Їх треба встигнути впіймати губами, поки не полетіли геть.

— Ох! Тоді я краще візьму «Серце вулкана».

Торговка простягнула дівчині стаканчик із пелюсткового тіста з вогняною кулькою зверху, від якої здіймалися крихітні язики полум’я.

— Це справді можна їсти? — весело регочучи, запитала Єва.

— Просто спробуй, — відповів Арі, милуючись її сміхом.

Єва обережно лизнула морозиво. На диво, полум’я виявилося холодним, майже крижаним, а от всередині й справді ховалася карамельна лава, що приємно зігрівала горло й лоскотала язик.

— Хто б сумнівався у вашому виборі, пані Лісовська, — наша гостра на язик вогняна дівчино, — почувся знайомий голос над самісіньким вухом. Єва здригнулася й обернулася. Позаду стояв Магістр Ордену Вітру. — Що ж, дайте мені «Хмару вітру». День і справді надто спекотний.

Схоже, Арі був зовсім не в захваті від раптової появи магістра.

Седріс подивився на їхні сплетені руки, і в його очах спалахнув холодний вогник.

— Кадете, я щойно бачив магістриню Монтерозу. Вона скупила цілий намет саджанців із Лумінору. Схоже, їй потрібна допомога, щоб завантажити їх у човен.

Арі напружився, але ігнорувати вказівку магістра було неможливо.

— Єво, я... я швидко. Зачекаєш на мене біля фонтану? — невпевнено запитав юнак.

Дівчина кивнула, хоча відчувала, як серце зрадницьки калатає від близькості Седріса. Щойно Арі зник у натовпі, магістр зробив крок ближче і почав ловити губами кульки морозива, що ширяли в повітрі, наче невагомі хмаринки. Єва розгублено завмерла. Таким невимушеним вона ще ніколи не бачила суворого Магістра Вітру.

— Синій вам личить, — він на мить замовк, розглядаючи її блакитну сукню, а потім легким дотиком пальця допоміг дівчині стулити вуста.

— Вибачте, Єво, що відіслав вашого кавалера, — зараз він здавався грайливим. — Я маю спокутувати свою провину.

Магістр дбайливо підтримав її під лікоть і повів вулицею. Вечір хилився до заходу. Ксантіс запалював магічні ліхтарі, що плавали в повітрі, наче золотисті метелики. Седріс запропонував пройти до пристані довшою дорогою — через старий парк. Там, під кронами дерев, що сріблилися в сутінках, шум міста вщух. Вони рушили стежкою крізь гай, де вже розливалося м’яке магічне сяйво.

Єва глянула в темну хащу й раптом запитала:

— А це правда, що ті, хто пішов углиб лісу Лумінор, ніколи не повертаються?

— Кільком щасливцям вдалося, якщо їх можна так назвати, — задумливо промовив Седріс, дивлячись у темряву. — Але вони нічого не пам’ятали.

Раптом у лісі промайнула тінь, хруснула гілка й пролунав дивний звук — чи то крик нічного птаха, чи то рик хижака. Злякавшись, Єва різко повернулася до магістра, і їхні обличчя опинилися зовсім поруч і … губи зустрілися. Усе навколо зникло: і вкрадений кристал, і таємниці архівів. Залишився лише смак карамелі на її губах і прохолода його дихання. Це був їхній перший поцілунок — солодкий, як магічне морозиво, і бентежний, як наближення справжньої бурі.

— Не бійтеся, Єво, то всього лише нічний птах, — прошепотів він.
Дівчині здалося, що його очі всміхалися, і в них танцювали крижані сніжинки — а можливо, то були лише відблиски місячного світла.

Цієї ночі Єві снився сон. Вона бачила усміхнене обличчя Седріса та його глибокі блакитні очі. Він повільно тягнувся до неї. Дівчина готова була знову відчути смак його поцілунку. Та в мить, коли їхні губи мали торкнутися, її немов обпікало вогнем. Вона бачила перед собою вже інше обличчя: пасмо чорного волосся та пристрасні карі очі.

Через тиждень Єва зустрілася з Корвіном в одному з віддалених залів бібліотеки. Очі хлопця горіли нетерпінням, він ледь стримувався.

— Здається, я натрапив на справжній слід, — прошепотів він. — Ходять чутки, що в глибинах озера Телус захований таємничий предмет, який пильно охороняють келпі. Сам я не зможу його дістати — мені потрібна твоя допомога.