Глава 5. Приворот для Магістра Вітру

Заняття з магічної кулінарії проходило жваво, як зазвичай. Цього разу вони варили приворотний суп. Магістриня Флора у жовтому фартусі стояла над великим казаном, у якому булькала бурштинова рідина. Пахло приємно, але дуже специфічно — у носі лоскотало від суміші прянощів. Рецепт був засекречений, його знали лише адепти Ордену Землі. Коли всі інгредієнти додали, професорка весело й дещо провокативно запитала:

— Чи є охочі спробувати?

— Нема дурних, — буркнув Пітер Паєр, кремезний хлопець у коричневому фартусі.

Єва помітила, як одна з кадеток таємно переливає бурштинову рідину у фляжку. «Цікаво, кого вона збирається цим нагодувати?» — заінтриговано подумала дівчина. Після уроку вони з Ефі вирушили до їдальні загального корпусу, щоб зустрітися з друзями.

Там було гамірно. За одним зі столів сидів Седріс у компанії кількох адептів-старшокурсників. Єва побачила, як та сама дівчина, що поцупила приворотний суп, прослизнула повз них і непомітно хлюпнула вміст фляжки у тарілку високого темноволосого юнака. Чим у ту мить керувалася Єва? Вона підхопилася й кинулася туди, аби попередити хлопця, але Зефірчик виявився прудкішим. Він матеріалізувався над самою тарілкою і підкинув її в повітря.

— Ви що, здуріли, Лісовська?! — люто процідив Седріс, підводячись.

Тарілка перевернулася. Тепла рідина линула магістру на волосся та обличчя. Єва від несподіванки роззявила рота, і кілька крапель зілля упали саме їй на язик. Седріс провів пальцем по щоці, збираючи вологу, і мимохідь злизав її. Єва заплющила очі, застогнала й проковтнула магічну рідину.

— Тобі кінець... — прошипів Седріс, витираючи обличчя і дивлячись на Зефірчика, але зілля вже почало діяти.

Єва не вигадала нічого кращого, як упасти магістру на руки, вдаючи, що зомліла. Седріс підхопив дівчину. Лють миттєво згасла. Він вдивлявся в її бліде обличчя: пухнасті темні вії тріпотіли, наче крила метелика. Очі були заплющені, але він занадто добре пам’ятав, як у них танцюють золоті іскри. Ніжна, мов молоко з золотавим відливом, шкіра здалася шовковистою. Він провів тильною стороною долоні по її щоці, і в грудях раптом щось солодко стиснулося. Йому нестерпно захотілося торкнутися цих напіввідкритих губ, що так вабили до себе. Весь світ навколо завмер. Існували лише він і вона.

Седріс уже схилився до неї, майже вловлюючи її подих, коли на його плече лягла рука Флори Монтерози.

— Лісовську треба негайно доставити в лазарет! — її голос владно віддавав команди. Хтось зі студентів спробував забрати дівчину, але магістр Вітру не віддав.

— Я сам віднесу, — тихо, але вперто промовив він.

Седріс підняв Єву, наче дорогоцінну ношу, і попрямував простісінько до цілителів, не зводячи очей з її обличчя. Монтероза підозріло подивилася йому вслід. Вона ніколи раніше не бачила таких нападів турботи у свого холодного колеги.

Гамір вщух, і Єва повільно розплющила очі. Навколо біліли стіни лазарету.
Седріс сидів поруч на низькому стільці. Комір його срібного мундира був розстебнутий, а пасмо платинового волосся неслухняно вибилося на чоло. Але найдивнішим було те, що він міцно тримав її долоню у своїх руках, погладжуючи шкіру великим пальцем. Його погляд був спрямований на неї. Дивно, але зараз очі Седріса нагадували не холодну кригу, а весняне небо — тепле й лагідне.

— Магістре? — ледь чутно прошепотіла Єва.

Седріс відчув солодкий аромат хвойного лісу, що линув від дівчини, і його губи мимоволі потягнулися до неї. Здавалося, ніщо не може стримати цього неймовірного потягу. Але за мить до поцілунку в палату увірвалася Флора:

— Так-так, я бачу, кадетка Лісовська вже прийшла до тями!

Седріс здригнувся, наче від удару струмом. Його очі миттєво набули колишньої гостроти, а туманна ніжність у них почала розсіюватися, поступаючись місцем холодній розсудливості. Магія зілля стрімко згасала, залишаючи по собі лише гіркий посмак реальності.

Він різко відпустив руку дівчини, ніби та раптом перетворилася на розпечене вугілля, і підвівся.

Єва сіла в ліжку, відчуваючи, як щоки палахкотять від сорому. Вона пам’ятала все: і як впала йому на руки, і як він ніс її, притискаючи до себе, наче найцінніший скарб у світі.

Седріс розвернувся до вікна, за яким уже панувала ніч.

— Завтра о дев'ятій наше перше тренування. Без запізнень... Єво.

Вона завмерла. Він уперше назвав її на ім'я. Магістр вийшов із палати так швидко, що повітря за ним закрутилося маленьким вихором. Єва залишилася наодинці, дивлячись на свої пальці, які все ще пам’ятали холодний і водночас такий гарячий дотик його рук.

Єва подолала останній перехід повітряних мостів і мимоволі вхопилася за перила, затамувавши подих. Попереду, на найвищому і найбільш віддаленому летючому острові, височіла резиденція Ордену Вітру — Срібний Шпиль.

Він зовсім не скидався на звичайну будівлю. Вежа нагадувала велетенський застиглий вітрильник, витесаний із прозорого льоду та чистого кришталю. Стіни сліпуче виблискували в променях вранішнього сонця. Усе навколо виглядало невагомим: ажурні містки, що з’єднували летючі платформи, були настільки тонкими, що здавалися витканими з павутиння та інію.