Глава 1. Орден Землі

Потужний вихор підняв Єву в повітря; здавалося, що земля і небо розкололися. Десь брязнуло розбите скло. Заціпеніння й мовчання порушив зойк страху когось із першокурсників. Магістр Кроу підняв руки, немов намагаючись зупинити бурю, яку вчинила Єва, і його погляд став важким, владним… Усе стихло так само раптово, як і почалося. Дівчина впала на підлогу, важко дихаючи.

Мить… І зала наповнилася галасом: схлипуваннями, гомоном, шепотом.

— Заспокойтеся всі! — голос магістра пролунав під склепінням академії. — Усім розійтися! Магістри Орденів, терміново до мого кабінету!

Ефі підійшла до Єви й допомогла їй піднятися: — Ну ти даєш… Оце так несподіванка.

— Я сама не чекала, — ледь чутно прошепотіла зблідлими губами Єва.

Дівчина ловила на собі зацікавлені й насторожені погляди; їй хотілося сховатися від них. Нога боліла від удару при падінні, тож вона, накульгуючи, пішла за подругою в сад — подалі від усіх.

Кабінет Верховного магістра магічного корпусу Albaturris був просторим, але зараз потопав у темряві. Великі аркові вікна були завішені важкими шторами. Із сутінків проступали ряди стелажів із книгами, масивний дубовий стіл і високе крісло поряд. Магістр зайшов до кімнати й стомлено опустився на шкіряне сидіння. Приборкати магічну силу цієї дівчинки, що так потужно проявилася в стінах його академії, виявилося нелегко. Він подивився на антикварні підсвічники по кутах — і в них спалахнуло полум'я. Кабінет освітило тепле тьмяне світло.

Двері розчинилися, і до кімнати увійшли магістри Орденів. Їх було троє. Першим пристрасно й схвильовано заговорив магістр Ордену Вогню — Пірокс Сульфур:
— Така… така потужна сила. Я не бачив подібного роками.

— Просто дикий хаос, — задумливо промовив магістр Ордену Вітру. Седріс Редорган був наймолодшим із них, але мав репутацію виваженого й серйозного мага. — Не впевнений, що цій дівчині місце тут.

— А де ж її місце, любий Седрісе? — спокійно всміхаючись, запитала магістр Ордену Землі — Флора.

Седріс не встиг відповісти, бо двері рипнули, відчинилися, і до кімнати немовби впливла Меланта Бріан. Усі її рухи були гнучкими й плавними, наче вода. Вона носила довгу сукню з темно-синьої тканини, що як морські хвилі спадала до ніг. Бліда шкіра ніби сяяла, а глибокі сині очі нагадували темні таємничі води. Довге чорне волосся лягало на плечі, як натуральний шовк. Магістр Ордену Води мала низький грудний голос, який майже гіпнотизував співрозмовників.

— Ти ж розумієш, Седрісе, це дитя не можна просто відпустити й дозволити їй іти самій по собі. Ти правий: некерована стихія може бути небезпечною, — вона ледь помітно всміхнулася самими куточками губ і задумливо продовжила: — Це може бути цікаво… — її голос дзюрчав, як струмок, і нагадував муркотіння кішки.

Спокій урвала суперечка. Пірокс голосно й рішуче мовив:

— Я можу взятися за навчання цієї дівчини. У магів вогню знову недобір. Бойових магів нашого Ордену з кожним роком усе менше й менше. — Він не міг заспокоїтися і продовжував бурмотіти: — Така потужна сила, такий талант...

— Я вважаю, що безпечніше буде зарахувати її до нашого Ордену, — запротестувала Флора. Яскраво-рожеві квіточки розпустилися в її каштанових косах, показуючи, що магістр Ордену Землі цього разу налаштована рішуче. — Наша магія не така руйнівна й допоможе дівчині заземлитися. Як, до речі, її звати?

— Єва Лісовська, — відповів Верховний Магістр.

— Дуже миле ім’я, якесь слов’янське, — вела далі Флора. — Думаю, вона зможе стати сильною цілителькою чи травницею.

— У тебе повно цілителів, травників, аніветів та анімагів! — не здавався Пірокс Сульфур. — А потужні маги вогню — це така рідкість.

— Я не скаржуся, але також не відмовилася б від сильного мага води на своєму курсі, — промуркотіла Меланта.

Лише Седріс стояв тихо і, здавалося, не поділяв ентузіазму колег. Мовчав і Верховний Магістр. Він відчував відповідальність за те, що привів сюди цю дівчину. Його голос пролунав спокійно, але змусив усіх замовкнути:

— Я думаю, ми маємо спробувати розвинути в ній усі стихії або принаймні навчити її керувати ними. А далі… вона вибере сама.

Єва сиділа в саду, приголомшена й тиха. Ефі побачила в натовпі студентів свого старшого брата і радісно побігла привітати його. У голові засмученої дівчини крутилася думка: «Мене, мабуть, виженуть з академії».

Від важких роздумів її відволік тихий звук, схожий на дзвін. Вона спробувала знайти його джерело, але здавалося, що він лине звідусіль. Єва оглянула сад: дивовижні квіти колихалися під свіжим бризом. Коли вітер торкався їхніх пелюсток, вони видавали тонкий кришталевий передзвін. Повітря було густим і водночас легким, просякнутим ароматом нічного жасмину та озону, який зазвичай лишається після грози. Десь неподалік дзюрчав невидимий струмок.

І тут Єва зрозуміла, що саме її дивує. Там, зовні, панувала осінь із дощами та рвучким холодним вітром, але тут… на дівчину опустився теплий травневий вечір. Дерева й кущі потопали у цвіті, а лагідний бриз грався з її волоссям.
— Ох! — зітхнула Єва. — Це, мабуть, якась магія.

Раптом у небі, наче північне сяйво, спалахнув напис. Єва побачила прямо над своєю головою: «Єво Лісовська, терміново прибудьте до кабінету Верховного Магістра».
«Мабуть, скажуть збиратися і їхати додому... Але де ж той кабінет?» — розгублено подумала вона. Тієї ж миті до неї підлетіло крихітне сяйливе створіння з крильцями і пропищало:
— Слідуйте за мною, Єво. Я вкажу вам шлях.