ГЛАВА 5. Магічний корпус «Albaturris»

Схоже, тепле літо добігало кінця, і похмурі сірі дні тримали дівчину в будинку. Накрапав дрібний дощ, усе навколо було оповите туманом. Єва відчинила вікно у своїй мансарді й побачила дворецького, який ішов садом до прихованої серед плющу альтанки. «Дивний час для прогулянки», — подумала дівчина і керуючись радше інтуїцією, ніж цікавістю, нечутно вислизнула слідом.

Чоловік стояв в альтанці, а на вітах плющу сидів великий чорний ворон. Єва заклякла від здивування. «Схоже, вони знайомі», — промайнуло в голові.

— Ти впевнений, Альберте? — тихо видихнув дворецький, і цей звук був схожий швидше на подих вітру, ніж на голос людини.

— Я не знаю, наскільки потужна її сила, але, можливо, вона навіть більша, ніж ми здогадуємося, — відповів чорний птах знайомим хрипким голосом.

— Можливо, ти правий, старий друже. Я бачив, як від її сліз починається дощ, а від дотику оживають квіти, — наче прошелестіло у відповідь.

— Які квіти? — ворон здивовано каркнув.

— Оті жовті троянди. Вони в’янули, а вона торкнулася їх лише кінчиками пальців — і подивися на них зараз.

Єва повернула голову в бік розарію і побачила, що всі жовті троянди розпустилися й рівно стоять, вкриті краплями дощу, прекрасні як ніколи.

— Здається, вона не усвідомлює своєї сили, Альберте… — І це може бути небезпечним…

Дощ посилився і заглушив їхні голоси. Єва непомітно повернулася до своєї кімнати.

Через тиждень, коли дівчина сиділа на підвіконні, читаючи повідомлення в телефоні, перед вікном промайнула чорна тінь. На підлогу впав лист. Єва взяла до рук конверт із золотою монограмою «AT» і написом: Магічний корпус Albaturris. Серце несподівано закалатало від хвилювання. Всередині був лист на тонкому білому папері:

«Шановна міс Єво Лісовська!

Повідомляємо, що вас зараховано на перший курс Магічного корпусу Albaturris. Ви маєте прибути в Озерний край 10 вересня об 11:00.

На пристані вас зустріне супроводжувач. Академія надає гуртожиток, повний пансіон, а також усі необхідні підручники та форму.

          Верховний магістр корпусу, професор Альберт Кроу».

Єва затамувала подих. Потім струснула головою, намагаючись позбутися марева: «Що за жарт?!» Раптом вона знову почула шелест крил. Чорний птах приземлився на підвіконня, уважно подивився на неї, і в її голові пролунало: «Це не жарт. Твій шлях визначено. Зроби правильний вибір».

«Хто я тепер?» — це питання пульсувало в її свідомості останні тижні, і відповідь спалахувала, наче неоновий щит уночі: ВІДЬМА.

Прощання з лордом було коротким. Єва посміхнулася обом чоловікам, які були добрими до неї. Вона востаннє задумливо глянула на загадкового дворецького, таємницю якого так і не розгадала. Помітивши її спантеличений погляд, Тобіас таємниче всміхнувся у відповідь.

Потяг мчав на захід. Після тісних Бельгії та Голландії Англія дихала простором. Безкраї поля нагадували Єві Україну, а пагорби — Карпати. Нарешті з’явилися озера, оточені горами. Вони, наче великі блакитні очі, спокійно дивилися в небо.

На маленькій станції було майже порожньо. Єва вдягнула рюкзак, підхопила валізу й рушила до пристані. Від води віяло прохолодою. Зайшовши в кафе, вона замовила гарячий шоколад і присіла за столик надворі. Раптом пролунав дзвінкий голос:

— Тут не зайнято? Можна присісти?

Поряд стояла яскрава дівчина: тендітна, з рожевими пасмами у білому волоссі та татуюваннями у вигляді змії й метелика на шиї. Її руки також були вкриті химерним татуюванням. На ній була малинова куртка та важкі чоботи.

— Ти в Albaturris? — впевнено запитала незнайомка. — Я Ефі. А ти?

— Я Єва.

— Це справжня вдача! Будемо вчитися разом, — засміялася Ефі. Її сміх був таким заразливим, що Єва теж усміхнулася. — Тримайся мене, мій брат уже на третьому курсі.

Їхню розмову перервав рев мотора — до пристані причалив катер. Керував ним кремезний чоловік із суворим обвітреним обличчям. Він запитливо подивився на дівчат.

— Ефі Оберон, — представилася дівчина з рожевим волоссям, затягуючи свою велику валізу в човен.

Човняр перевів погляд на Єву.

— Єва Лісовська, — почулася відповідь.

— Чекаємо ще одного, — промовив чоловік, запускаючи двигун і вдивляючись у берег.

З пагорба вже спускався хлопець. Побачивши, що катер заводиться, він прискорив крок і за мить уже був на палубі.

— Корвін Моріс? — запитав човняр.

Хлопець ствердно кивнув, і вони відчалили від пристані.

Катер швидко рухався гладдю озерної води. Невдовзі широке плесо перейшло у вузьку протоку, оточену скелями. Краєвид заворожував: скелі були вкриті мохом, чагарником та цвітом вересу. Все частіше траплялися цівки води, що стікали зі схилів в озеро. Вони перетворювалися на стрімкі потоки, а згодом перед мандрівниками відкрився водоспад.

Човняр спрямував катер прямо у туди, і Єва зойкнула. Хід човна сповільнився, і вони повільно увійшли в потоки кришталево чистої води, які падали на каміння внизу, створюючи навколо білий туман. Єва вже збиралася заверещати, але цього не сталося. Крик застряг у її горлі, а катер із пасажирами виплив у тиху заводь. Усі були сухі, на них не впало ні краплі.