ГЛАВА 4. Ритуал

Ранок обіцяв бути лагідним, але на цьому туманному острові погода — примхлива пані. Щойно Єва почала спускатися у лощину, сонце зникло, поступившись місцем важким свинцевим хмарам, і невдовзі перші важкі краплі дощу впали на землю.

Ворон вже чекав на неї. Його хрипкий голос вібрував просто в її мозку, оминаючи слух. Дівчина відповідала йому вголос, дивуючись, як легко цей птах гортає сторінки її думок. Коли небо прорвалося зливою, ворон злетів, вказуючи шлях до невеликого грота за велетенським валуном. Сховавшись у затінку скелі, Єва здригнулася від вогкого холоду. Вона лише на мить уявила затишне вогнище, і купа сухого гілля біля її ніг миттєво спалахнула яскравим полум’ям.

— Я так і знав... маленька чаклунка! Хто ти? — почула вона свист ворона.

І в ту саму мить греблю її пам’яті рознесло вщент нестримним, неймовірним потоком магії.

Травневий карпатський вечір — теплий і духмяний. Вони сидять на лаві поряд із хатою. Дід Левко простягає їй чашку з трав’яним гарячим напоєм. За декілька місяців Єва навчилася розрізняти деякі запахи рослин і навіть заварювати запашний карпатський чай за рецептом діда. Тепла рідина зігріває горло і наповнює тіло дівчини дивним теплом і легкістю.

— Сьогодні особлива ніч, Єво, — тихо промовляє дід голосом, у якому дівчина чує дивну суміш рішучості, спокою і суму. — Ніч повного місяця.

Єва дивиться на місяць, і їй здається, що він закриває пів неба, висить, як золота куля.

Дід встає посеред двору, і срібний серпанок місяця спускається на землю, огортає тіло діда, як туман. Його постать змінюється, одяг зникає, тіло вкривається густою білою шерстю. І Єва бачить, що то зовсім не дід, а величезний кудлатий вовк, хутро якого сяє, як срібло в світлі місяця.

— Сідай і тримайся міцно, — чує вона голос діда в утробному гарчанні звіра. Страх відступає, і лише безтурботна цікавість залишається в думках Єви.

Стрибок — і земля міняється місцями з небом. Вони мчать крізь вітер і зорі. Політ здається вічністю, аж поки вони не опиняються на галявині, в центрі якої височіє тисячолітній дуб. Його коріння, мов застиглі змії, сплітається у величний трон. Там, нерухома й велична, сидить жінка. Її сукня зіткана з нічного туману, павутиння та моху, на голові виблискує вінець із чорного терну. Обличчя її закрите прозорою вуаллю, крізь яку світяться очі — холодні, як зимові зорі.

— Хто це, діду? — шепоче Єва, ховаючись за сріблястий бік вовка.

— Мара — богиня, що втілює темряву, смерть, нічні жахи. Вона господарка ночі й забуття. Вона знає кінець кожної стежки, але без неї не буває початку. Вона — та, хто змиває старий біль, щоб дати місце новому життю.

Єва затуляє рот долонею, щоб не закричати. Ховається за могутню постать вовка. Оглядає всю галявину і бачить інших дивних створінь: і схожих на людей, і ні. Ось кружляють у хороводі дівчата в прозорих золотих сукнях — рудоволосі красуні. Їхні прудкі ніжки не торкаються трави, а вітер танцює у вогняному волоссі, в яке вплетені весняні квіти.

— Ох! Які вони гарні! — шепоче Єва.

— Вони схожі на тебе, — з тихим гарчанням відповідає дід. — То Повітрулі — доньки гірських вітрів та духи свободи.

Кілька Повітруль хапають Єву за руки і тягнуть у коло. Дівчина із захватом починає кружляти в танці серед примарних тіл, забувши про все. Повітрулі зривають її буденний одяг. Зелений туман огортає їх, місяць закриває хмара. Коли туман розсіюється, Єва бачить на собі легку білу сукню, що огортає її тіло, як прозорий серпанок. На каштановому волоссі, що розсипалося по плечах, мов полум’я, — вінок із білих квітів. Шалений танок триває. До танцю приєднуються Перелесники — неймовірно вродливі юнаки з темним волоссям у червоному вбранні. Кожен їхній рух викликає вир вогняних іскор. Їхні руки й тіла сплітаються в нестримному танку.

Весела музика вщухає, і тихо починає грати сопілка. Грає так, що на очі Єви навертаються сльози. То грає Чугайстер — повелитель вихору. Русалки та лісові мавки — зеленоокі дівчата з довгими косами — оточують Єву і ведуть до трону. Мара піднімає руку, і голоси стихають.

— Хто привів її сюди? — лунає над галявиною низький і владний, як могильний холод, голос королеви ночі.

— Я, — виступає білий вовк із тіні.

— Хто ручається за неї? — суворо запитує Мара.

— Я, повелителько, — відповідає дід.

— Добре. Розпочнемо ритуал.

Дві найстарші Повітрулі виносять важку чашу, витесану з цільного шматка гірського кришталю. Всередині переливається дивна рідина: вона срібляста, як ртуть, але в ній спалахкує золоті та блакитні іскри.

Мара підводиться з трону і підходить до Єви: — Пий, дитино.

Дівчина бере чашу тремтячими руками і випиває, наче зачарована. Напій холодний, як лід, але щойно вона зробить ковток, жилами розливається неймовірне тепло. Вона відчуває, як кожна клітина тіла наповнюється силою; вона відчуває кожне дерево в лісі, кожен шелест вітру на скелях і навіть подих зірок.

Потужне полум’я розгорається всередині неї. Перелесники оточують дівчину і кладуть руки їй на плечі. Єва відчуває, як потік тепла проникає в її тіло.

— Даруємо тобі силу вогню, — каже один із них. — Жодна темрява не торкнеться тебе, поки в тобі горить іскра.