ГЛАВА 3. Втеча

Сон був тривожним. Останні два тижні в повітрі відчувалося щось гнітюче. Дехто зі знайомих уже поїхав із Києва, але більшість продовжувала жити звичним життям. Олена поїхала до батьків на вихідні — у невелике містечко на самому північному кордоні.

Перший вибух розмітав нічні марення і, наче гострий ніж, розрізав життя на «до» та «після». Три дні Єва ховалася з сусідами у тісних холодних комірчинах підвалу. Зовні гуркотіло. Вдень, коли обстріли вщухали, вона підіймалася до квартири, щоб нашвидку перекусити. На третій день світло й вода ще були, але запаси їжі вичерпувалися. Єва вирішила вийти в центр міста.

Їх містечко змінилося. Шумні вулиці спорожніли, вікна будинків зяяли розбитими шибками, на тротуарах валялося скло та покинуті речі. Вдалині лунали поодинокі вибухи. Побачивши на узбіччі кинуте дитяче автокрісло, Єва не витримала й заплакала. Було страшно. Хотілося заплющити очі, а потім відкрити їх і побачити, що все це лише страшний сон.

Магазини не працювали. Повертаючись додому з порожніми руками, дівчина чула в голові лише одну думку, що билася, наче спіймана в клітку птаха: «Треба тікати! Сьогодні!». Але вона не знала як. Вокзал був недосяжним, дороги заблоковані. Перша панічна атака накрила її просто посеред вулиці, наче важка свинцева плита.

       Траса була заповнена нескінченним потоком машин, що повільно сунули на захід. Єва сиділа в салоні, заціпеніла від утоми. Здавалося, її ангели-охоронці не спали тієї ночі. Вона якраз збиралася на ніч у підвал, приготувавши розкладний стілець і теплу ковдру, але вирішила востаннє перевірити телефон. Від батька прийшло коротке: «Бережи нас Господь!». Від друзів — нічого.

У чаті будинку майнуло повідомлення: «Є одне місце. Рушаємо на захід». «Я з вами!» — відписала вона, не вірячи везінню. «Зустріч на парковці за 15 хвилин».

Єва кинула стілець і ковдру, схопила валізу, яка вже кілька днів стояла зібраною в коридорі, запхнула документи та гроші й побігла до ліфта.

Їхали довго. Сім’я з дитиною, що була в машині, вийшла десь посеред ночі. Водій, пан Василь, запитав:

— Куди тебе везти, дочко?

— Я не знаю. Куди завгодно, аби далі від цього жаху, — стомлено прошепотіла дівчина.

— Добре, поїдеш зі мною до моєї тещі. Там вирішиш.

Єва заплющила очі, але сон не йшов. Вогні великих міст лишилися позаду. Дорога тягнулася крізь ліс, лише зрідка вдалині блимали поодинокі ліхтарі. На світанку вони в’їхали у невеликий хутір. Василь зупинився біля хати, яку важко було розгледіти в сутінках. На поріг вийшла літня жінка й запросила їх досередини. Єві постелили в столовій на дивані. Вона впала в сон, як у темний колодязь.

Зранку пан Василь пішов з Євою шукати житло. Хутір був крихітним — лише кілька вулиць, затиснутих між гір у вузькій долині. Гори, вкриті високими смереками, стояли навколо, наче вартові.

— Пані Стефаніє, візьміть дівчину до себе на кілька днів, — звернувся Василь до однієї з жінок біля магазину.

— Ох, не можу! Племінник з дітьми приїхав, — відповіла та, розглядаючи Єву. — Спробуйте у діда Левка. — Жінка знизала плечима, ніби сумнівалася. — Якщо вона, звісно, захоче там жити.

Вони пішли на саму околицю. Хатинка під лісом виглядала самотньою. Тин давно не бачив фарби, фіранки на вікнах були щільно запнуті, але з труби в’юнився дим. На стукіт довго ніхто не озивався. Нарешті двері відчинилися, і на поріг вийшов дід. Старий, але міцний, як столітній дуб. Його обличчя було вкрите глибокими зморшками, а очі, здавалося, бачили весь біль цього світу.

— Чого хотіли? — його голос був дивно сильним і зичним.

— Доброго дня, пане Левку. Ось, дівчину з Києва привіз. Треба прихистити на кілька днів. Візьмете?

Дід оглянув змарніле обличчя Єви. Помітив її великі зелені очі, сповнені невимовної мольби. Він мовчки прочинив двері ширше:

— Нехай заходить.

Єва залишилася у Левка спочатку на тиждень, а потім і на місяць. Дні минали повільно. Дівчина ніби заціпеніла — вона почувалася пораненою твариною, яка просто хоче, щоб її не чіпали. Левко й не чіпав. Він жив своїм дивним життям: ходив до лісу, приймав рідкісних відвідувачів у маленькій кімнатці, куди Єві було зась. У селі шепотілися, що дід — знахар чи відьмак: мовляв, розмовляє з деревами та лікує тих, від кого відмовилися лікарі.

Весна була холодною, але коли сонце нарешті почало прогрівати землю, Єва взялася до роботи — вичистила подвір’я та прибрала в хаті. Дід лише схвально кивнув, а за кілька днів покликав її з собою до лісу. Повітря пахнуло вологою землею та чимось солодким. Єва вперше за довгий час підставила обличчя сонцю.

Раптом на галявині вони побачили птаха. Той перелякано бив крилом, не маючи змоги злетіти. Дід нахилився, оглянув його й засмучено мовив:

— Яструб. Підстрелили бідолаху. Не врятувати його... Все народжене рано чи пізно піде в землю.

— Ні! — вигукнула Єва. — Будь ласка, діду, ви ж можете!

Вона скинула куртку, намагаючись спіймати поранену птаху. Яструб люто клював її пальці, але дівчина не відступала.

— Вперте дівчисько, — пробурмотів дід. Він поклав руки на голову яструба, щось нечутно прошепотів, і той раптом обм’як, підкоряючись волі старого.