ГЛАВА 2. За крок до війни

До Нового року лишалося три дні. Єва стояла на пероні Київського вокзалу, і серце її вистукувало ритм щастя. Сесія закрита, рюкзаки набиті теплими речами, а попереду — закинутий у сніги будиночок у Карпатах. Поряд гомінка компанія: Оленка, найкраща подруга й соратниця по оренді квартири; Дмитро, її хлопець; Олег із новою пасією та Алекс. При згадці про Алекса Єва мимоволі заплющила очі, дозволяючи спогадам поглинути її.

Перший курс став для неї справжнім виром. Гуртожиток Єві не дістався, і вона вже готувалася до найгіршого, аж поки в холі коледжу не натрапила на оголошення, написане від руки: «Шукаю руммейтку на підселення. Пригоди гарантовані». Внизу красувалася кумедна червона пика. Єва зірвала папірець, а вже ввечері знайомилася з Оленкою — блакитноокою білявкою, у погляді якої завжди танцювали бісики.

— Ти мені підходиш. Факультет який? — прискіпливо, але з посмішкою запитала та. Вже за п’ятнадцять хвилин вони наминали тістечка на кухні, теревенячи про все на світі, наче знали одна одну вічність.

Жовтень того року видався золотим і теплим. Якось у їдальні Оленка змовницьки штовхнула подругу ліктем:

— Єв, глянь! Оце я розумію — краш. Дівчата з першої групи зараз шиї повідкручують.

— Та ну, звичайний хлопець, — збрехала Єва, хоча серце пропустило удар.

Пара, що зайшла до зали, виглядала ефектно. Вона — яскрава брюнетка з бездоганним «тюнінгом», він — високий, по-хлоп’ячому стрункий, із русявими хвилями волосся та очима, схожими на прозорий лід.

— Ти що, не знаєш Алекса? — пирхнула Оленка. — Його хочуть усі першокурсниці, але він «зайнятий» Анжелою з другого. Бачиш ту фіфу? Вії, нігті, губи... — подруга голосно пирснула від сміху. — Там же суцільний силікон!

Семестр пролетів як один день. Оленка вже щосили «мутила» з Дмитром і вперто намагалася «прилаштувати» Єву, але її серце мовчало. Аж поки одного вечора подруга не влетіла на кухню:

— Збирай манатки! Ми їдемо на Новий рік у Карпати. Ти, я з Дімчиком, Олег і... Алекс.

— Алекс? — Єва ледь не впустила ніж. — А як же його «лялька Барбі»?

— О, там брутальна драма! — Оленка закотила очі. — Анжела злиняла до якогось «папіка» в Дубай. Кинула нашого принца перед самими святами. Так що, подруго, у тебе є шанс! Ти ж у нас остання «незайманка» коледжу, треба рятувати ситуацію!

— Ти що, сваха? — сердито прошипіла Єва, хоча відчула, як щоки починають палати.

І ось потяг мчить їх у засніжені гори. Двоповерховий зруб пахне деревиною, хвоєю та глінтвейном. Після катання на лижах вони, мокрі й захекані, грілися біля каміна. Ароматне вино обпікало горло, розливаючись тілом приємним дурманом. А потім була маленька темна мансарда. Під теплим пледом Єва вперше відчула смак губ Алекса — спочатку несміливий, ніжний, а потім — палкий і вимогливий. Її тіло тануло в його руках, наповнюючись невідомим досі бажанням. Коли вони спускалися до вечері, Оленка дивилася на Єву поглядом професійного змовника. Побачивши зашарілі щоки та припухлі губи подруги, вона лише переможно підморгнула.

За два дні до від’їзду Єва розглядала себе у дзеркалі: обличчя-сердечко, русяво-золотаві хвилі волосся, трохи кирпатий ніс у ластовинні та очі, що міняли колір від смарагдового до морської хвилі.

— Він справді в мене закоханий? — прошепотіла вона.

— Звісно, дурненька, — Оленка підійшла ззаду й почала розчісувати її волосся.— Не проґав свій шанс. Таке буває раз на життя.

Тієї ночі Оленка пішла до Дмитра, лишивши їх з Алексом удвох. Усе було як у тумані: гарячі поцілунки, вимогливі доторки, солодкий страх і ще солодша за нього насолода...

...Єва різко випірнула зі спогадів. Навколо — Сонна Лощина. Ворон дивився на неї своїми намистинками-очима, ніби бачив усе, що щойно прокрутилося в її голові. «Де ви тепер? — думка пульсувала в скронях, як відкрита рана. — Де війна розкидала вас? Чи живі ви взагалі?»

Панічна атака навалилася важкою сталевою плитою, перекриваючи кисень. Світ почав хитатися, але раптом щось важке опустилося на її плече.

— Тримайся, дівчинко, — почула вона тихий, майже людський голос.

— Я тримаюся, — прошепотіла Єва, торкаючись дзьоба ворона. Той у відповідь сердито, але якось по-дружньому клюнув її за палець.

Наступний ранок був оманливо спокійним. Єва сиділа в саду, де садівник бідкався над улюбленими квітами лорда.

— Не знаю, що з ними, — зітхав старий. — Жовті троянди засихають. Доведеться викопати й спалити, щоб пошесть не пішла далі.

Єві стало боляче. Жовті троянди любила її мама. Вона підійшла до куща й ніжно торкнулася пальцями сіруватого листя, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Раптом сонце сховалося. Небо миттєво потемніло, і перші важкі краплі дощу вдарили по пелюстках, що вмирали. Єва поспішила до будинку, відчуваючи спиною пильний погляд Тобіаса, який знову стояв у тіні, немов нежива статуя.