ГЛАВА 1 Замок серед пагорбів

Єва мешкала в замку вже другий місяць. Її прихистком стала невелика кімната на третьому поверсі. Попри те, що вузькі вікна пропускали небагато світла, вони дарували розкішний краєвид. Коли пагорби спалахнули вересовим цвітом, дівчина годинами не могла відвести очей від лілового океану, що колихався під вітром. Раніше Англія видавалася їй країною вічних дощів та сизих туманів, проте це літо виявилося несподівано щедрим на тепло.

Замок, зведений предками лорда кілька століть тому, дихав історією. Зі стін на дівчину суворо споглядали леді та джентльмени у химерних строях та з високими перуками. Величезна бібліотека була справжнім лабіринтом: стелажі сягали самої стелі, а сотні різнокольорових корінців манили обіцянками таємниць. Дім явно потребував ремонту, але лорд Росс, здавалося, не помічав ні тріщин на мармуровій підлозі, ні збляклих шпалер, де золоті вензелі ледь проглядалися на смарагдовому тлі.

Тут Єва відчувала подих століть. Вона часто уявляла, як коридорами блукають тіні минулого, як пані у пишних сукнях кружляють у залі або п’ють чай біля каміна, ділячись моторошними сімейними переказами.

Щоранку о восьмій Тобіас подавав сніданок, після чого Єва йшла до парку. Він мало нагадував доглянуті європейські сади: жодних рівних доріжок чи випещених кущів — справжній дикий ліс. Стара липова алея вела до покинутої сторожки, а біля західного входу розлилося озеро. Його береги нагадували вибух фарб — азалії та рододендрони, які Єва раніше бачила лише в горщиках, тут сягали трьох метрів заввишки. Білі, жовті, червоні, фіолетові... Справжня феєрія, що зачаровувала погляд.

Природа навколо була напрочуд привітною. Хтось дбайливий розставив у затінку дерев зручні лави та годівниці. Варто було Єві завмерти, як ліс оживав: грайливі зайці вискакували на галявину, білки стрілою проносилися стовбурами, а фазани поважно інспектували траву.

Одного разу на вузькій стежці вона зустріла козулю. Тварина вже збиралася дременути, але Єва подумки прошепотіла: «Стій... не бійся мене. Я тільки подивлюся». Козуля завмерла, ніби справді почула голос у своїй голові, і кілька секунд вони дивилися в очі одна одній, аж поки тендітне створіння не зникло в гущавині. Відтоді дівчина дедалі частіше розмовляла з деревами та птахами. Їй здавалося, що світ навколо — живий і розумний. Страх поступово розчинявся, поступаючись місцем тихому спокою.

— Юна леді, — звернувся лорд Росс за сніданком, і на його зазвичай суворому обличчі промайнула тінь посмішки. — Маю добру новину. Вас зараховано до коледжу. Ви зможете продовжити навчання.

Серце Єви тьохнуло від радості. Попереду були лекції, шкільний автобус і нове життя. Підготовка до навчання захопила її: поїздка до міста з Тобіасом перетворилася на азартний шопінг. Нові речі, шелест пакетів — це було саме те, що допомогло їй остаточно оговтатися.

Повертаючись назад звивистою дорогою, Єва згадала свою першу зустріч із Тобіасом біля порома. Цей маленький, непомітний чоловік виявився ідеальним провідником у світ замку. Саме він відкрив їй двері до бібліотеки, де Єва проводила вечори, гортаючи пильні фоліанти.

Того вечора вона шукала щось особливе. На верхній полиці, у найтемнішому кутку, її увагу прикула книга, що трохи виступала з ряду. На відміну від інших, вона була чистою, без шару пилу. Це викликало цікавість. Обкладинка з темної шкіри невідомої істоти була прикрашена дивним символом: золотим оком, замість зіниці у якого зяяла порожнеча. Золоті літери на палітурці складалися у назву: «Око Бурі».

У бібліотеці ставало прохолодно. Єва лише подумала, як добре було б розпалити вогонь, і тієї ж миті поліна в каміні охопило веселе полум’я. Дівчині здалося, що вона чує легке зітхання за спиною. Вона озирнулася і побачила Тобіаса. Дворецький стояв у дверях і мовчки дивився на вогонь. Єва не почула його кроків — він завжди з’являвся нечутно, немовби з самого повітря. Дівчина доброзичливо посміхнулася чоловікові.

— Я знайшла дивну книгу. Мабуть, це якась казка? — розгортаючи том, запитала Єва.

— Ви не проти, якщо я її візьму?

— Останнім часом тут було забагато пилу. Добре, що хтось нарешті торкнувся цих сторінок, — загадково відповів він. — Це стара легенда. Дивно, що вона сама прийшла до вас...

Заінтригована, Єва побігла до своєї кімнати. Під лампами старий папір здавався золотавим. На першій сторінці знову було Око. Дівчині на мить здалося, що воно моргнуло. Вона заглибилася в читання: «У часи Великого Хаосу, коли чотири стихії об’єдналися і створили Бурю Небуття, наш світ був майже зруйнований. Вогонь, вода, вітер і земля... стали єдиною потужною нищівною зброєю. За крок до загибелі Великий Магістр зміг запечатати хаос у Оці Бурі. Володар Бурі...»

Раптом лампа мигнула й згасла, скрипнули старі дошки. Навалилася непереборна втома, і голова дівчини важко схилилася на груди. Вона заснула. Ранок зустрів її свинцевим небом та дощем. Єва прокинулася в одязі, але книги ніде не було.

— Доброго ранку, Тобіасе. Я не можу знайти книгу. Не уявляю, куди вона зникла, — привіталась Єва, уважно дивлячись на дворецького.

— Яка книга, міс? — чоловік, як завжди, був бездоганно ввічливим.

— Та, яку я вчора знайшла в бібліотеці... із золотим оком, — здивовано промовила дівчина.

— У нашій бібліотеці ніколи не було нічого подібного. — Його обличчя залишалося абсолютно непроникним.