Сріблястий струмок ледь чутно пробирався крізь лабіринти каміння. Навколо панувала така глибока тиша, ніби сам час уповільнив свій біг, а життя завмерло в очікуванні. Жодного поруху, жодного зайвого звуку — лише крижана вода тихо нашіптувала свою нескінченну колискову. Єва дивилася на потік, мов заворожена. Їй ввижалося, що ця кришталева чистота пронизує її наскрізь, вимиваючи з душі тривожні думки та липкий страх.
Тьмяні образи, наче уламки розбитого дзеркала, почали спливати з глибин пам’яті, але дівчина відчайдушно наказала собі: «Не згадуй! Тільки не зараз!».
Раптом різкий порив вітру збурив крони старих дерев, що похмуро схилилися над урвищем. Єву пройняв озноб — вона відчула на потилиці чийсь пильний погляд. Різко озирнувшись, дівчина не побачила нікого, окрім великого вугільно-чорного птаха. Той сидів на валуні неподалік і не зводив з неї очей.
— Тьху на тебе, налякав! — полегшено видихнула вона.
На мить їй здалося, що цей птах зазирає в саму її душу, копирсається в голові, немов гортає сторінки старого щоденника. Щоб позбутися цього відчуття, Єва зачерпнула долонею холодної води й хлюпнула в бік птаха. Сонячні промені спалахнули в краплях, що розсипалися діамантами по чорному пір’ю.
— Дурне дівчисько, — прохрипів ворон.
Він не злетів, а лише ображено перестрибнув на сусідній камінь.
«Знову...» — промайнуло в голові Єви. Вона вже не пам’ятала достеменно, коли це почалося. Можливо, після тієї фатальної ночі, розірваної вибухами, а можливо — після дивного чаю, яким її пригощав дід Левко. Голоси стали її невидимими супутниками. Єва розуміла, що варто було б звернутися до лікаря, але саме слово «психіатр» лякало її куди дужче, ніж дивні звуки в голові.
Вона зміряла ворона поглядом і вперто буркнула:
— Сам дурний!
Птах, здавалося, аж заціпенів від такої зухвалості, не в змозі приховати щирого подиву. Єва вмилася холодною водою, підхопила рюкзак і рушила стежкою вгору. Вже на схилі вона обернулася і з легкою, майже приязною посмішкою кинула: — Прощавайте, містере Кроу.
Ворон нарешті оговтався і коротко прокаркав услід:
— До зустрічі, Єво.
Стежка стрімко вела вгору, лишаючи позаду і лощину, і шепіт струмка, і покручені віком дерева. Краєвид змінився миттєво. Перед очима розгорнулося безкрає лілове море вересу, що переливалося під сонцем усіма відтінками від ніжно-рожевого до глибокого бузкового. «Наче на іншій планеті або в казці», — подумала дівчина, вдихаючи аромат квітів. Цей фіолетовий океан здавався нереальним. Стежка в’юнилася між пагорбів, прямуючи до лісу, над яким гострими списами здіймалися вежі замку.
За пів години Єва вже стукала у масивні дубові двері, прикрашені вигадливим різьбленням. Сивий дворецький Тобіас мовчки відчинив і провів її до великої зали з високими вікнами. Будинок дихав старовиною — такою ж сивою та незворушною, як і його господар, лорд Росс.