Володарка Аждаха

            Волосся її біле, немов сніг,
            В очах полум'я Тану палає,
             Голосом дзвінким свій народ на битву володарка скликає,
               Вірний слуга на неї обладунок яскравий одягає,
                Легендарний гострий меч в руку вкладає,
             Ім'я клинку тому- Ану'Шірван,
             Безсмертний Дух на мертвій мові то означає!
                 Із тим мечем Амайлія весь шлях пройшла,
               Бо від батька в юності його отримала,
               Коли над тілом його всі сльози пролила....

                Життя таке крихке й слабке,
                Ми вічно в боротьбі живемо,
                 Серця кам'яними постали,
                 Не ми цього бажали,
                  Просто нас вороги у давнину сюди заслали,
.           А ми тут коріння радо пустили,
           Своє місце під тим червоним небом вибороли,
           За шматок вогняної землі  гобліноїдів вбивали!

            Проти них нас Хосроу вів, 
            Він нічого не боявся, 
             Першим в битву все кидався,
              Останнім до родини повертався!

               Квітнув цей могутній воїн,
                Квітнув доти, поки не порубали його тіло,
         Тоді й зав'яла слава Хосроу,
           Закотилося його сонце за горизонт,
           Полинув дух неспокійний до Ахірету*,
            Позаду жінку та дітей полишивши на самоті,
          Але, встиг він донечці наостанок меч вірний вкласти й прошепотіти:

             "Тримай, Амайліє, мій меч,
               Тримай, та не забувай завіту батька-
                Підіймай його лише за правду,
                Власне серце слухай,
                 Розум у шаленій битві не втрачай,
                Мудрість із справедливістю об'єднай,
                 Не зганьби власне родове ім'я,
                  Бо всі твої діяння не раз люди пригадають!"

                     О, перша із перших,
                      Красуня із красунь Моран-Тану,
                       За цією красою небезпека й мудрість криється,
                       Кров від крові славного Хосроу ця дівчина,
                А обличчям- точна копія Ґордафаріди,
                Знаменитої матері своєї,
                 Що мудрі ради все провадила,
                 Архіви стерегла,
                  Стару спадщину Рахмана*  у попелі ашханів невпинно шукала,
                Аж поки вони її й не поглинули,
                 Бо темні речі від Рахмана нам лишились,
                Не здатні ми збагнути всіх тих знань величних,
             Що від Першого Сатріанця нам лишились,
            Лиш він все знав, але ні з ким цим не поділився,
            Дав своїм знанням у попелі та вогні сховатися,
          Тільки гідний здатен ними володіти!

             Вічна слава тобі, Амайлія!
              Ти велична та непереможна,
               Всюди, де твої червоні знамена піднімалися,
               Там терашмеди* й вештіци* надихалися,
               Ворогів вони не не боялися,
                Безжально з ними билися,
                Перемагали знову й радо святкували у Ішрам-Керезі*, 
               В столичному місті чудес, 
                Темній перлині Саярдіт-Канґерімі!*

                   Ні чужинець з-за моря,
                    Ні слабкодухий аґрестієць,
                     Ні жалюгідний гобліноїд,
                      Ні скараґ*, ні аждаха* не здатні спинити  світлу зірку слави Амайлії Мор-Вади!

                        О, Сонце Нації, ти наше!
                        О, мудра з мудрих, 
                        Лідерка, за котрою всі радо йдуть,
.                         На вірність тобі всі присягають!
                         Так, як Тан вночі червоним вогнем горить,
                      Так і ти, Амайлія, народу своєму з Трону Аждаха будеш шлях освічувати!
                   
                     Амайлія, Амайлія, 
                     Ти наша прекрасна доля!
                     Твій смуток- наш смуток!
                      Твоя радість- наша радість!
                       Істина слів твоїх- багатократною луною в серцях й розумі нашому шириться!
                          Вогняні очі, що стільки років побачили,
                  Тендітні ноги, що танець-джімшад* колись танцювали у день Файроса Повернення!

                    Цей танець Амайлія легко розпочинала,
                Ногами ніжно серед багряних маветій* легко пливла,
               Зовсім ноги об їх вогонь не обпікала,
                Бо улюбленою дочкою Файроса вона була!
              Під  мелодію базавлука* Амайлія кружляла у мирний час,
               У вирі тому її мантія яскрава калейдоскопом квітів й візерунків все блищала,
               Дзвінким голосом вона славу богу й краю нашому співала,
               За нею й народ цю пісню підхоплював
              Й радістю кожна домівка в той день повнилася!
   
               Амайлія, Амайлія,
              Ти серце й душа Моран-Тану,
               Найдорожчий його скарб, повний талану!
              Вогняна донька самого Файроса Світозарного,
              Намісниця бога нашого на землі,
               Ахірет живе вічно на небі, 
                Він для душ створений,
                  А Моран-Тан - панує на землі над всім живим,
                 Скоро ми відродимо нашу втрачену славу,
             Немов птах-алкотест* із попелу й вогню повстанемо,
            Сильнішими й мудрішими ще станемо,
            І тоді весь світ заговорить знову про нащадків Рахмана,
             А вороги в ночі затремтять від відродженої слави Зулейми*!