Володарка алмазів

Володарка алмазів

- Тату, мам! Дивіться, які гарні краєвиди! Аж дух захоплює!
- Так, гарно, синулю. Тобі подобається, Марішко? - Запитав тато у своєї дружини.
- Мені тут дуже подобається, мої любі. Антоне, може, саме в цьому місці сьогодні поставимо намет? - Запитала мама у свого чоловіка. Не дочекавшись відповіді, продовжила. - Сину, а тобі де хочеться зупинитися на нічліг? Тут чи далі підемо?
- Я вже втомився, давайте тут. – пробурчав синок.
- Деню, тоді допоможи своїй матері, а то ти минулого разу поводився так, ніби ти тут ні до чого. – Після паузи Антон продовжив. - Чи тобі, сину, теж потрібна допомога?
– Я вже дорослий! Мені одинадцять років!
– Тоді за справу!
Коли табір був розбитий, троє мандрівників взялися за приготування вечері.
- Мам, у тебе найсмачніший суп із усіх, що я пробував! – жадібно ковтав Денис свою порцію першої страви.
- Повільніше! Так і подавитись можна! Як ми тебе рятуватимемо? Навколо, окрім нас, більше нема людей. А тим паче медпрацівників. - хвилювалася мама.
- Подалі від суєти. Можна піти у свої думки і помріяти про велике… Саме єднання з природою та первозданним світом. – пішов у свої роздуми голова сім'ї.
Повечерявши, кожен зайнявся своєю справою.
Стемніло. Сім'я почала готуватися до сну.
Закінчивши з приготуванням, кожен заснув міцним сном.
Денис прокинувся від якогось шереху.
- Мам, тату... - прошепотів він. - Не отримавши відповіді, вирішив трохи відкрити намет і піддивитися, що там відбувається.
На галявині, де вони розташували свій табір, копошилася в їхніх речах якась дівчинка, на вигляд років дев'яти-десяти, одягнена дуже дивно, з дивною зачіскою довгого до колін волосся.
Вона не помітила, що за нею спостерігають.
Денис обережно відкрив намет і тихенько спробував вийти з намету.
Почувши шарудіння, дівчина різко озирнулася.
- Стривай! Не йди! Ти хто? – прокричав Денис, коли дівчина почала тікати.
- А ти хто? - Зупинившись, відповіла вона.
- Що там відбувається? – Прокинувся тато.
- Денисе, що ти робиш? - Злякалася мама.
- Не йди! – крикнув услід дівчинки, що тікає, Денис.
Дівчинка зупинилася.

- Як тебе звати? Звідки ти тут? - Запитав Денис.
- Я тут живу. А ви як сюди потрапили? Ви такі дивні.
- Я – Денис. А тебе як звуть?
- Анісія. Володарка алмазів.
- Ух ти! Ти куди? Я тебе не скривджу!
Дівча втекло, сховавшись у заростях лісу.
- Звідки вона? - Запитав батько.
- Звідти... - показав пальцем Деня.
- Вона не така, як ми... Тут живе якийсь давній народ. – прокоментувала мама.
- Давайте їх пошукаємо. Ну, будь ласка… – умовляв Денис.
- А якщо сам цей народ поставиться до нас вороже? Краще йти звідси якнайдалі. І збиратися треба саме зараз, доки вона не встигла розповісти про нас. – пояснив Антон.
- Антонька! Вічно ти у всьому бачиш погане! – Марина додала. – Може, це добрий народ.
- Добрий чи поганий – ми для них можлива загроза. Вони можуть, не знаючи, ліквідувати можливу загрозу, тобто нас. Я правий. Я думаю, треба йти якнайшвидше звідси. Нашій подорожі прийшов кінець. У найкращому разі, підберемо інший ліс, ближче до нашого міста. Там точно не буде невідомих племен і народів. - Антон подивився у бік, де зникла серед рослинності ця сама Анісія, і додав. – Ми нічого про них не знаємо. Може, вони їдять своїх гостей або лише роблять із них сувеніри.
- Та перестань ти лякати нас! Все буде добре. Ми можемо хоча б почати збори на світанку? – наполягала Марина.
- Зранку може бути пізно. Ладно як хочеш. Але я не проти. – пробурчав тато.
Було вирішено збиратися у зворотний шлях вранці.

Перші промені осяяли ліс... Він наповнився казкою.
– Де Деня? - Злякано запитав тато, коли тільки-но розплющив очі і виявив, що поруч сина немає.
– Денис! Ти де? - прокричала мама, в одну мить вискочивши зі спального мішка і вибігши з намету.
- Он він. – показав Антон рукою на вершину гори, якою йшов якийсь силует, схожий на їхнього сина. - Він на самій вершині. Ще трохи – і ми його вже не побачили б. Він скоро буде на тому боці. Давай за ним.
Марішка та Антон за п'ять хвилин усе зібрали, покидавши в рюкзаки, склавши намет, і рушили слідом за сином.

- Ух ти! Як красиво! Навколо справді все сяє. – Денис не міг дихати від замилування. – На цьому боці гори ще гарніші, ніж там, де ми зупинилися на нічліг минулої ночі. Там, унизу, біля підніжжя цієї гори, розмістилося якесь поселення, спущусь я до них, дізнаюся про Анісію. Може вони мені допоможуть її знайти.
Поки Денис спускався з крутого схилу, його батьки насилу, не дивлячись на хорошу підготовку, піднімалися зі зворотного боку на цю величну, але невисоку гору.
Антон йшов і бурчав постійно, обурюючись діями сина, засуджуючи його необдуманий вчинок, а Маришка весь цей час відповідала на невдоволення чоловіка захистом Дениса, говорячи з розумінням:
- Ну, сподобалася йому дівчинка ... Ну, вперше закохався. Самі такими поспішними були. Дитина ще. Ти й не таке для кохання робив. Зі мною в тебе взагалі голова була відсутня на плечах. Ти тільки згадай, як ти мене завойовував і що тільки не витворював, щоб сподобатися! І слідом ходив, і лякав хлопчаків, які хотіли зі мною спілкуватися. Стільки всього було, що все одразу й не згадаєш…
- Гаразд, всі помиляються... Але ж він міг послухати нас! Він же міг наслідувати наші поради! Що за неслухняна дитина! – не заспокоювався тато.

- Ти хто такий?
- Я?.. Я… - Намагаючись щось сказати, Денис замість слів видихав повітря, злякано дивлячись на людей, що оточили його зі списами. – Я… Я…
- Він намагається нас переконати, що його звуть "Я". Ха-ха-ха!
Нарешті Денис набрався сміливості і промовив:
- Мене звати Денис! Я шукаю Анісію!
- Анісію? Звідки ти її знаєш?
- Я вчора вночі з нею познайомився.
– Де? – Перебив його один із цих м'язистих хлопців.
- Там, з того боку гори.
- Ах, це неслухняне дівчисько! Вічно тікає з дому не в слушний час у пошуках пригод. Гаразд… Бачу, ти не уявляєш нам і Анісії особливої ​​небезпеки, покажемо ми тебе Анісії. Нехай сама вирішує: лишати тебе у нас чи… там подивимося.