6.Початок

— Якого біса?! — не витримав.

У голові шуміло, а мізки плавилися від кількості голосів.

— Замовкніть! — прикрив долонями вуха — і все в один момент припинилося.

Намагався дихати, поглянув на непорушну дівчину, потім знову на істоту, яка незрозумілим чином знову поєднувалася з тілом жінки.

Страх розривав легені. Повітря здавалося отрутою, але я більше не відчував кайданів на ногах.

Різко підвівся, ступив крок до дверей, як вони самі зачинилися.

— Не так швидко! — почув триголосне відлуння.

Я не з лякливих, але це вже занадто. Не був готовий повернутися, але жінка вирішила інакше. 

Вона підійшла та стала за моєю спиною. Її холодний подих пронизував морозом до кісток, змусив мене повернутися до неї обличчям.

Видовжені зіниці примусили затамувати подих. Була в них якась незрозуміла для мене тяга, краса. Хотілося дивитися в них, не відводити погляду.  

— Хто ти? Що тобі потрібно? 

Жінка не відповіла. Охопила крижаними долонями моє обличчя, і я ніби провалився у морок. 

— Я тобі покажу. Покажу своїми очима, а ти сам вирішуєш, хочеш знати правду чи ні. 

Темрява відійшла разом зі стовпом сірого туману. Переді мною жвава траса, і таке відчуття, ніби це минуле. Помітивши неподалік стовп диму, здавалося плив туди. 

На узбіччі лежала перекинута автівка. Спереду двоє людей стікали кров'ю, а зі заднього сидіння доносився крик про порятунок.

Я ніби дивився кіно. Нічого не міг зробити. А коли хлопчик років дванадцяти зміг відчинити двері, я впізнав себе.

— Допоможіть, — ще раз пролунало з уст хлопця, і я повернувся до темряви.

Коли розплющив очі, то вже сидів на дивані. Я не міг повірити у те, що бачив, й остаточно заплутався.

Стало страшенно холодно, ніби хтось відчинив вікно, але, повернувши до нього голову, я впевнився, що воно зачинене.

Ковзнув поглядом по дзеркалі, що висіло неподалік, і кинувся до нього. Половину обличчя знову вкрила луска. І скільки б я не кліпав і не витирав рукавом, вона не зникала. 

— Це була перша наша зустріч. Тоді я вирішила забрати твою пам’ять. Не хотіла, щоб ти всім розпатякував, що тебе врятувала незрозуміла істота. Той період був поганим, не могла знайти собі тіла, — розповідала з таким спокоєм, ніби це буденні речі.

— Ті двоє… — це все, що зміг вичавити з себе. Горло зводило спазмом, і я буквально відчував, як моя шкіра розчиняється як від кислоти. Болю не було, тільки лоскіт і холод.  

— Не знаю, напевно, батьки. Я не могла їх врятувати, точніше, не хотіла, — говорила просто в очі. — Мені немає діла до простих смертних, а те, що ти мене побачив — навіть дуже. Не кожна людина на цій планеті може мене бачити. Розумієш? 

Я нічого не розумів. Прокляття, не міг навіть у мізках вкласти, що це реальність.

— Якого біса відбувається? — вперше за довгий час я відчув розчарування. 

Вона, ким би не була ця істота, могла врятувати моїх батьків, але…

Не так давно я дізнався, що вони померли на місці аварії, так і не дочекавшись карети швидкої допомоги. 

— Все просто, — вона усміхалася. Наче я приз, якого вона так довго чекала. — Я понад двадцять років спостерігала за тобою. Спочатку навіть сумнівалася, що ти зможеш поставити на ноги мій народ, але потім, — встала та присіла біля мене, — після того, як ти вирішив стати найманцем та по лікті забруднив руки у крові — всі сумніви відпали. І коханець ти відмінний, — накрила рукою мою.

Я не міг збагнути, що відбувається, адже зробити бодай який рух виявилося неможливо. Все з маленькою швидкістю мене занурювало в холод, а коли я побачив все у жовтому світлі, захотів кричати на все горло.

Нічого. Не було нічого. Ні приміщення, ні дивана — нічого. Зоряне небо та ми двоє, що трималися неймовірним чином у повітрі.

— Але була маленька проблема, — істота сяяла в прямому сенсі. Її тіло сяяло омофором! — Ти не був з роду нагів. Довелося витягнути з підводного світу змію, якій ти відрізав голову.

— Це все через якусь змію? — я озирнувся. Під ногами, точніше під моїм хвостом, була прірва. Та сама, про яку я добре пам’ятав.

— Ні, це все через твою силу духу. І нехай поб'є мене великий бог нагів! — гиркнула так, що повітря затряслося. — Козел! — ще раз здійняла погляд до неба. 

Я не розумів відчуттів. Дивився на своє місто і розумів, якимось чином відчував, що скоро все закінчиться.

— Я не розумію, — сказав відверто, розуміючи, що поки цей жах не скінчиться, я не зможу отямитися.

— Все просто, ду-у-уже просто! Колись давно я бродила світами, шукала ідеальних істот, щоб заселити свої землі. Я зрозуміла, що не знайду, тому вирішила створити їх сама. — Очі горіли від захоплення. Я не міг повірити, але відчував: це правда. — Показала своєму чоловіку, за що він розізлився. Відправив на цю жалюгідну планету, де мене навіть ніхто не бачить в моєму образі. Сказав, це покарання за те, що віддала все найкраще істотам, які створила. Їх заховав від очей богів під сімома шарами води та піску. І тільки ти зможеш підняти наш народ, показати всім, що наги можуть бути кращими за його жалюгідних монстрів. Тепер ти — Володар змій…

У ніс вривається терпкий аромат морського повітря. Не одразу, але я наважився розплющити очі. Що зі мною сталося і чому я лежав на дні водойми — я не пам'ятав, але те, що міг дихати, неабияк вразило.

Де я? І хто я?

Безмежна подяка всім за підтримку передісторії/конкусного твору. Продовження не забариться, де ми поринемо в любовне фентезі Володаря змій!

До зустрічі на сторінках!

Ваша Аміла