4. Вивіска

Тільки через декілька секунд я зрозумів, що неправильно вчинив.

Звідки він про все знав? 

Я прокручував у голові нашу першу зустріч з чоловіком, намагався згадати щось надзвичайне, але то була така ж сама зустріч, як і сьогодні. Звичайні привітання та розмова по темі. Ніякого чаювання чи чогось незвичайно.

Відчув розчарування у собі. Зрозумів, що щось не так і, можливо, цей чоловік має дивні вміння розуміти стан людини, тільки поглянувши на неї.

Тоді очі…

Я чітко бачив, як вони спалахнули. 

Містика, або я справді божеволію.

Тільки в містику я не вірив. Звик довіряти фактам. Вірити тільки в те, що можу побачити на власні очі.

Ще раз глянув на візитку і не повірив своїм очам. На ній красувалася зовсім інша фотографія. 

Ціль. Моя ціль, за якою я не спостерігаю.

Не знав, що це за чортівня. Мене бісило все, що не міг пояснити, і я вирішив діяти інакше. 

Від того часу, як мій клієнт покинув кафе, не минуло й пів хвилини, тому я був впевненим, що зможу за ним прослідкувати. 

Коли вийшов на вулицю, одразу помітив потрібний позашляховик. Поглянув на номерний знак та усміхнувся.

Було начхати, хто зі мною грає в ігри, але мав твердий намір дізнатися правду. 

Їхав за позашляховиком на безпечній відстані. Відчував тільки гнів. Не розумів, хто вирішив втягнути мене в брудні ігри, але не заздрив тому, хто за цим стоїть.

Вгадати навіть не намагався, адже в мене було тисячі ворогів. Не одну не вірну дружину я піймав на гарячому, неодноразово підтасовував карти так, як потрібно моїм клієнтам. 

Сніг продовжував кружляти. Мороз не спішив відпускати, навпаки, як на мене, посилювався, але я, не шкодуючи сил і часу, уважно спостерігав за чоловіком.

Спершу він зупинився біля ресторану, біля якого стояла будка з вуличною їжею. Поки він перебував усередині, я встиг придбати собі бургер і трішки вгамувати голод.

Якесь чуття мені підказало, що він скоро мене приведе до цілі. До цілі, яка потрібна мені. 

Так і сталося. Після ресторану позашляховик замовника повернув у бік знайомої адреси. Я добре пам’ятав її з візитки.

Згадував план міста і зрозумів, що мене просто надули, як повітряну кульку. 

Позашляховик звернув на пішохідну вулицю. Я поїхав за ним, адже знав, що там тупик і він далеко не заїде. Але яким було моє здивування, коли замість високої стіни стояв дім. 

Я не міг повірити своїм очам. Витріщався, протирав очі декілька разів й однаково бачив одну й ту ж картину.

Тут мала бути стіна, яка закривала прохід. Старий міст, який з’єднував два пагорби. 

Що за чортівня? 

Прокляття! 

Двадцять перше століття на вулиці, невже ще є незрозумілі хвороби та галюцинації, які неможливо пояснити?

Тим часом чоловік зайшов у дім, і вивіска над дверима спалахнула жовто-яскравим світлом.

“Я без імені, але водночас ношу всі імена, які знає людство. Я без роду, але знаю, як з’явився на цей світ. Я — сам собі господар. І нехай провалиться крізь землю той, хто зазіхне на моє!”

Від здивування я поклав руку на передпліччя, де було татуювання слогана. Саме те, що написано на вивісці.