3. Візитка

Я струснув головою. Ще раз вмив обличчя та витерся рушником. Сміливо глянув на себе у дзеркало.

Нічого не було.

Обличчя, як завжди, напевно, від недосипання у мене вже провали в пам’яті утворювалися.

У цьому немає містики. 

Я у неї не вірив. 

Взагалі, я вірив тільки в себе та свої сили. Тому що всі вигадки людства — тільки для втіхи. Для можливості зробити людину сильною та вищою за будь-яку істоту. 

Ще в сиротинці я часто спостерігав за людьми. Друзів у мене не було. Я не довіряв нікому. Одні заради меркантильних мрій бути в крутій тусі могли бути зміями. Закладали у підсвідомість програму, за якою продовжували жити. 

Я так не хотів.

Чого хотів — сам не знав. Йшов своєю дорогою, яка привела мене сюди.

Помітивши, що година пізня і через двадцять хвилин мені потрібно бути майже на іншому кінці міста, де ми домовилися зустрітися із замовником, я швидко змінив одяг. 

На вулиці мело, мороз хрустів під ногами, але, на щастя, я зміг виїхати. Заметіль ускладнювала рух. Я знову почав злитися. І щоб не втратити обличчя перед замовником, попередив повідомленням, що запізнюся.

Мені потрібно було відпочити, я чітко це розумів, але відмовитися від справи не міг. За свої тридцять років я не мало професій спробував. Не зміг працювати на дядька. Особливо коли бачив несправедливість.

Допоміг випадок. Десять років тому, після чергового звільнення, натрапив на оголошення, яке допомогло мені знайти свій шлях. Легке було завдання, але мені сподобалося, і, головне, ніхто не тикав пальцем, що ти сирота і бездара.

Під’їжджаючи до місця призначення, я почув якесь шарудіння на задньому сидінні та подивився у дзеркало заднього виду.

На мене дивилася дівчина зі світлим довгим прямим волоссям і короною на голові. Очі замерехтіли тим самим жовтим світлом, і я різко загальмував. Повернув голову, але там нікого не було.

Холодний піт  пронісся хребтом. Мені починали набридати ці галюцинації. Ще раз злісно глянув у дзеркало, але цього разу побачив тільки зміїний хвіст. Різко повернувся — і знову нічого.

У мені вирувала жовч. Я злився на всіх і вся, попри те, що сам був винен у проблемі.

У кафе я добряче запізнився. Попросив вибачення та присів навпроти мого замовника.

Чоловік років п'ятдесяти з сивими скронями та зібраним волоссям у хвіст на маківці, примруживши свої карі очі, прискіпливо розглядав мене.

— Поганенько виглядаєш, — хмикнув і потягнувся до чашки, яка стояла на столі. Не зводячи пронизливого погляду, сьорбнув ароматний напій.

Я насторожився. Вже закралася думка, що він з поліціянтів, але потім відкинув цей варіант. Адже якби це було так, мене пов’язали б ще першого дня.

Я знав, що мене хотіли бачити у кімнаті для допитів, але доказів не було. Я ніколи їх не залишав, не зважаючи на важкість завдання.

Свобода — дороге задоволення, але за неї варто боротися! Навіть якщо ти найманець і живеш за своїми правилами, начхавши на закони. 

— Погода паршива, — відповів у його манері. Кинув конверт з інформацією та очікував своєї винагороди. 

Чоловік не поспішав. Повільно поставив чашку на блюдце та поправив картатого шарфа, що мирно висів на шиї.

— Знайомий стан. Недосипання. Галюцинації та провали у пам’яті.

Поклав на стіл конверт, а зверху — червоний шматочок паперу. 

— Це — моя хороша знайома, вона тобі допоможе. А в нас все за планом. Завтра о восьмій вона буде біля свого під’їзду. 

Кинув кілька купюр та підвівся.

Я сидів непорушно, здалеку розглядаючи візитку. Чекав, коли чоловік покине заклад. Мене зацікавило, хто ж йому допоміг у такій ситуації, але перш ніж взятися за конверт, здійняв погляд на широку спину чоловіка. 

Він озирнувся, блиснув уже знайомим жовтими очима з видовженими зіницями, і я ледь стримався, щоб не рвонути за ним.

Через мить прийшло розуміння, що мені дійсно потрібно відвідати лікаря. Взяв до рук візитку. На ній красувалася фотографія білявки, яку я бачив сьогодні у своєму автомобілі.

Збіг? Я не вірив. 

Більше у те, що божеволію.