Частина 1: Кошмар. Розділ 1: Іноземці

— Я невдаха, який через брак часу майже не звертає уваги на те, світить сонце чи ні.

— Батьки не могли мене утримувати. Я не мав вищої освіти й не мав іншого вибору, окрім як жити самостійно в місті в пошуках кращого майбутнього.

— Я подавав багато резюме, але мене ніхто ніколи не брав на роботу. Мабуть, це тому, що нікому не подобаються люди, які не вміють висловлювати свою думку і не люблять спілкуватися. Гадаю, я просто не продемонстрував достатньо здібностей.

— Одного разу мені доводилося їсти лише дві буханки хліба цілих три дні. Я був такий голодний, що не міг спати вночі. На щастя, я заздалегідь заплатив оренду за місяць, щоб не довелося мерзнути від холодного зимового вітру.

— Нарешті я влаштувався на роботу в морзі лікарні, пильнував мерців.

— Ніч у лікарні була холоднішою, ніж я міг собі уявити. Настінні лампи в коридорі не горіли, все було оповито темрявою. Я міг покладатися лише на тьмяне світло, що просочувалося з кімнат, щоб допомогти мені побачити власні ноги.

— Господи, тхнуло чимось лютим. Запах смерті витав у повітрі. Час від часу доводилося допомагати переносити тіла в морг.

— Це була не найпривабливіша робота, але принаймні вона дозволяла мені купувати хліб. До того ж я можу використовувати вільний час вночі для навчання. Зрештою, ніхто не захоче приходити в морг, якщо немає тіла, яке потрібно доставити або забрати на кремацію. Мені довелося обходитися без книг, оскільки я не міг собі їх дозволити, і я не бачив жодної надії накопичити на них достатньо коштів.

— Але я мав подякувати своєму попереднику, якби він раптово не залишив посаду, я б не влаштувався навіть на таку роботу.

— Я мріяв працювати в денну зміну. Від сну вдень і неспання вночі моє тіло слабшало, а голова пульсувала від болю.

— Одного разу привезли нове тіло.

— З того, що я чув від інших, це мій колишній колега, який несподівано звільнився.

— Мене заінтригувало його таємниче зникнення і як тільки інші вийшли з кімнати, я витягнув шафу і тихо відкрив мішок із трупами

— Він був старцем із синювато-білою шкірою та зморшками, що вкривали його обличчя. Погане освітлення лише додавало йому страшного вигляду.

— Волосся було небагато. Здебільшого воно було білим. З нього зняли весь одяг, не залишилося навіть шматка тканини.

— На такому небіжчику без рідних вантажники точно не втратять можливості нажитися.

— Я побачив на його грудях дивний синьо-чорний слід. Не можу точно описати як саме він виглядав, світло в той час було занадто тьмяним.

— Я простягнув руку і торкнувся мітки, нічого особливого.

— Дивлячись на свого попередника, я не міг не замислитись, чи закінчу я так само, коли постарію…

— Я пообіцяв його тілу, що завтра буду з ним в його останній подорожі. Відвезу в крематорій, а потім на найближче безплатне кладовище. Я не міг дозволити, щоб бюрократи викинули його в річку або на якусь недоглянуту землю, неначе сміття.

— Це коштуватиме мені ранкового сну, але, на щастя, далі буде неділя, і я зможу відіспатись.

— Сказавши це, я застібнув мішок із тілом і поклав його назад у шафу.

— Світло в кімнаті, здається, стає тьмянішим...

— З того дня щоразу як закриваю очі, мене неначе проковтує густий туман.

— У мене є передчуття, що найближчим часом щось станеться. Рано чи пізно до мене прийде щось невідоме, щось нелюдське, але ніхто не хоче мені вірити. Вони думають, що я втрачаю глузд від роботи, кажуть мені потрібно звернутися до лікаря...

Чоловік-клієнт, що сидів у барі, подивився на оповідача, який раптом зупинився й запитав:

— І? Що далі?

Оповідач раптово перервав свою розповідь, змусивши людей у барі звернути увагу на клієнта. Цей чоловік років тридцяти був одягнений у подерте твідове пальто та блідо-жовті штани. Його волосся було зачесане назад, а збоку на голові красувався грубий темний капелюх-котелок. Він здається звичайним, як і більшість людей у ​​таверні, чорне волосся, сині очі, не гарний, не потворний, без особливих рис.

А оповідач в його очах — юнак років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, високий і стрункий, з довгими кінцівками, але виразними рисами обличчя, від яких будь-яка дівчина могла ослабнути в колінах. Його коротке чорне волосся та яскраві блакитні очі лише додавали йому привабливості.

Хлопчина подивився на порожній келих перед собою, глибоко зітхнув і сказав:

— Далі? Тоді я звільнився з роботи і повернувся в село, щоб я міг розповідати ці байки таким як ви, — відповів хлопець з хитрою посмішкою, що розпливлася по його обличчю.

Гість на мить завмер:

— Ти весь цей час водив мене за носа?

— Ха-ха! — По всьому бару пролунав сміх.

Однак сміх був недовгим, оскільки чоловік середнього віку суворо подивився на трохи збентеженого клієнта і зауважив:

— Ти ж не звідси, чи не так? Щодня Луміан вигадує іншу історію. Ще вчора він був нещасним бідняком, чиї заручини розірвала його наречена, а сьогодні він став охоронцем трупів!

— Ага, спершу він говорить про те, що тридцять років провів на східній стороні річки Серенцо, а потім ще тридцять років на правому березі. Все, що вам розповіли, — це нісенітниця! — додав ще один завсідник таверни.

Усі вони були селянами з великого села Корду і носили чорні, сірі чи коричневі накидки.

Спершись на барну стійку, чорноволосий хлопець Луміан підвівся на ноги. Він зухвало посміхнувся й проголосив:

— Як ви всі знаєте, це не я вигадав. Моя сестра пише ці казки. Вона веде якусь колонку, відому як «Роман-тижневик» чи щось таке.

З цими словами Луміан повернувся до іноземця, широко розвів руки і з яскравою посмішкою сказав:

— Здається, вона справді добре пише! Мені шкода, що ви неправильно мене зрозуміли.

Звичайний на вигляд чоловік у коричневій твідовій сорочці не розсердився, він підвівся й усміхнувся:

— Дуже цікава історія, як я можу до Вас звертатися?’’