— Я невдаха, який через брак часу майже не звертає уваги на те, світить сонце чи ні.
— Батьки не могли мене утримувати. Я не мав вищої освіти й не мав іншого вибору, окрім як жити самостійно в місті в пошуках кращого майбутнього.
— Я подавав багато резюме, але мене ніхто ніколи не брав на роботу. Мабуть, це тому, що нікому не подобаються люди, які не вміють висловлювати свою думку і не люблять спілкуватися. Гадаю, я просто не продемонстрував достатньо здібностей.
— Одного разу мені доводилося їсти лише дві буханки хліба цілих три дні. Я був такий голодний, що не міг спати вночі. На щастя, я заздалегідь заплатив оренду за місяць, щоб не довелося мерзнути від холодного зимового вітру.
— Нарешті я влаштувався на роботу в морзі лікарні, пильнував мерців.
— Ніч у лікарні була холоднішою, ніж я міг собі уявити. Настінні лампи в коридорі не горіли, все було оповито темрявою. Я міг покладатися лише на тьмяне світло, що просочувалося з кімнат, щоб допомогти мені побачити власні ноги.
— Господи, тхнуло чимось лютим. Запах смерті витав у повітрі. Час від часу доводилося допомагати переносити тіла в морг.
— Це була не найпривабливіша робота, але принаймні вона дозволяла мені купувати хліб. До того ж я можу використовувати вільний час вночі для навчання. Зрештою, ніхто не захоче приходити в морг, якщо немає тіла, яке потрібно доставити або забрати на кремацію. Мені довелося обходитися без книг, оскільки я не міг собі їх дозволити, і я не бачив жодної надії накопичити на них достатньо коштів.
— Але я мав подякувати своєму попереднику, якби він раптово не залишив посаду, я б не влаштувався навіть на таку роботу.
— Я мріяв працювати в денну зміну. Від сну вдень і неспання вночі моє тіло слабшало, а голова пульсувала від болю.
— Одного разу привезли нове тіло.
— З того, що я чув від інших, це мій колишній колега, який несподівано звільнився.
— Мене заінтригувало його таємниче зникнення і як тільки інші вийшли з кімнати, я витягнув шафу і тихо відкрив мішок із трупами
— Він був старцем із синювато-білою шкірою та зморшками, що вкривали його обличчя. Погане освітлення лише додавало йому страшного вигляду.
— Волосся було небагато. Здебільшого воно було білим. З нього зняли весь одяг, не залишилося навіть шматка тканини.
— На такому небіжчику без рідних вантажники точно не втратять можливості нажитися.
— Я побачив на його грудях дивний синьо-чорний слід. Не можу точно описати як саме він виглядав, світло в той час було занадто тьмяним.
— Я простягнув руку і торкнувся мітки, нічого особливого.
— Дивлячись на свого попередника, я не міг не замислитись, чи закінчу я так само, коли постарію…
— Я пообіцяв його тілу, що завтра буду з ним в його останній подорожі. Відвезу в крематорій, а потім на найближче безплатне кладовище. Я не міг дозволити, щоб бюрократи викинули його в річку або на якусь недоглянуту землю, неначе сміття.
— Це коштуватиме мені ранкового сну, але, на щастя, далі буде неділя, і я зможу відіспатись.
— Сказавши це, я застібнув мішок із тілом і поклав його назад у шафу.
— Світло в кімнаті, здається, стає тьмянішим...
— З того дня щоразу як закриваю очі, мене неначе проковтує густий туман.
— У мене є передчуття, що найближчим часом щось станеться. Рано чи пізно до мене прийде щось невідоме, щось нелюдське, але ніхто не хоче мені вірити. Вони думають, що я втрачаю глузд від роботи, кажуть мені потрібно звернутися до лікаря...
Чоловік-клієнт, що сидів у барі, подивився на оповідача, який раптом зупинився й запитав:
— І? Що далі?
Оповідач раптово перервав свою розповідь, змусивши людей у барі звернути увагу на клієнта. Цей чоловік років тридцяти був одягнений у подерте твідове пальто та блідо-жовті штани. Його волосся було зачесане назад, а збоку на голові красувався грубий темний капелюх-котелок. Він здається звичайним, як і більшість людей у таверні, чорне волосся, сині очі, не гарний, не потворний, без особливих рис.
А оповідач в його очах — юнак років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, високий і стрункий, з довгими кінцівками, але виразними рисами обличчя, від яких будь-яка дівчина могла ослабнути в колінах. Його коротке чорне волосся та яскраві блакитні очі лише додавали йому привабливості.
Хлопчина подивився на порожній келих перед собою, глибоко зітхнув і сказав:
— Далі? Тоді я звільнився з роботи і повернувся в село, щоб я міг розповідати ці байки таким як ви, — відповів хлопець з хитрою посмішкою, що розпливлася по його обличчю.
Гість на мить завмер:
— Ти весь цей час водив мене за носа?
— Ха-ха! — По всьому бару пролунав сміх.
Однак сміх був недовгим, оскільки чоловік середнього віку суворо подивився на трохи збентеженого клієнта і зауважив:
— Ти ж не звідси, чи не так? Щодня Луміан вигадує іншу історію. Ще вчора він був нещасним бідняком, чиї заручини розірвала його наречена, а сьогодні він став охоронцем трупів!
— Ага, спершу він говорить про те, що тридцять років провів на східній стороні річки Серенцо, а потім ще тридцять років на правому березі. Все, що вам розповіли, — це нісенітниця! — додав ще один завсідник таверни.
Усі вони були селянами з великого села Корду і носили чорні, сірі чи коричневі накидки.
Спершись на барну стійку, чорноволосий хлопець Луміан підвівся на ноги. Він зухвало посміхнувся й проголосив:
— Як ви всі знаєте, це не я вигадав. Моя сестра пише ці казки. Вона веде якусь колонку, відому як «Роман-тижневик» чи щось таке.
З цими словами Луміан повернувся до іноземця, широко розвів руки і з яскравою посмішкою сказав:
— Здається, вона справді добре пише! Мені шкода, що ви неправильно мене зрозуміли.
Звичайний на вигляд чоловік у коричневій твідовій сорочці не розсердився, він підвівся й усміхнувся:
— Дуже цікава історія, як я можу до Вас звертатися?’’