Розділ 37 Родовий стяг

З дня сортування минув тиждень. Рута справлялася з обов'язками ватажка своєї ватаги. Вона чудово вміла читати людей та оцінювати їхні здібності, тож швидко розділила їх на групи. І хоча Олекір нічого від них не вимагав, вони докладали зусиль, щоб напевно вберегти своє місце, хапаючись за всяку можливість щось зробити. Рута, схвильована своїм становищем, намагалася відплатити Олекіру близькістю, але той просто розсміявся. 

— Руто, не треба. Я розумію твої почуття. 

— Тоді...

— Але я не буду. 

— Я вам не подобаюсь? Чи я занадто стара? Якщо треба, я надішлю...

— Не треба. Це також частина мого дару. Не відмовляйся від нього заради інших. 

— Але як я можу...

— Твоє вірне служіння. Цього досить. 

Коли Олекір відпустив Руту, ляльки міцно замкнули двері. Він розпачливо зітхнув. Останнім часом йому стало важче контролювати силу, а з нею і певні пориви. Відкривши ставні, він запустив холодне повітря в кімнату, але це не могло вгамувати його жар. Глибоко дихаючи, він поступово розслаблявся, зовсім не помічаючи, як його сила повільно заповнювала кімнату. 

— Олекіре, чому ти відпустив її? Вона доволі витривала. 

— Велимиро, чому ти тут? — Він одразу впізнав її голос, але не повернувся, насолоджуючись грою холодного вітру на обличчі. Вона обійняла його ззаду, зімкнувши руки на його грудях.

— Бо твоя сила знову розтеклася, і мені нічого робити. 

— Могла б медитувати разом зі своїми людьми, а не мене займати. 

— Ні, ні, ніколи більше! Я роками медитувала над тим кристалом! — Велимира рішуче відсторонилася, змусивши його повернутися та подивитися їй в очі. — Тепер я хочу тільки живу. Ніщо у світі не зможе зрівнятися з відчуттям того, як твоя тепла сила розтікається моїм тілом. Власне, за цим я і прийшла. — Її тіло злегка затремтіло, коли Олекір зміряв її поглядом і оглянув кімнату в пошуках знайомої фігури, перш ніж знову подивитися на неї.

— Сама? Ти що, забула, що сталося минулого разу?

— О, як я могла забути? Але, на жаль, моє хворе тіло отримує задоволення навіть від цього. 

— Ярослава знає? 

— Ні. Вона занадто добра дівчинка для нас. Якби вона знала, то обов'язково прийшла б, але їй останнім часом стає все важче.

— З нею щось сталося? Чому вона нічого не каже? — В Олекіра трохи змінився тон голосу. Велимира це помітила й дещо скривилася. 

— Звісно, ні, але я її мати. Хто, як не я, помітить, що щось відбувається з моєю дочкою?

— Це щось серйозне?

— Я так не думаю, але припускаю, що це щось схоже на твій стан. Ви досі не розповіли мені, де саме ви були. І що саме ти кожного вечора робиш у кімнаті з тими кристалами, — дещо ображено промовила вона, а потім, наче щось згадавши, додала: — Хоча один, схоже, зайняла твоя примарна подруга. Я і не знала, що таке взагалі може бути. 

Олекір не відповів, а просто продовжив дивитися на Велимиру. Жінка відчула певний дискомфорт, але не відступала. Не намагаючись щось вивідати, а просто спостерігаючи, вона поступово наближалася до істини. Рано чи пізно вона все зрозуміє, і це може підірвати їхню крихку довіру. Хоча Елікорія неодноразово казала йому, що його більше не зрадять, Олекір не був переконаний у цьому, коли йшлося про Велимиру. Вона була достатньо здібною, щоб жити краще у кублі змій, а їхнє минуле не давало йому підстав вірити, що вона не зможе його зрадити. Хоча він відкладав це питання доволі довго, схоже, сьогодні настав час його вирішити.

— Я тобі розповім усе.

Він зробив цей вибір. Для них обох ніч була довгою, і хоча під ранок Велимира почувалася розбитою і лежала, як роздавлена жаба, вона посміхалася. Тим часом Олекір посміхався ранковому сонцю посеред двору. Луна ніжно терлася мордою об його руку, її срібне хутро блищало на сонці, ляльки завершували приготування, а тремтячі ратники тримали двадцять чотири стяги з насадженими на них головами. Коли один із них похитнувся і стяг почав падати, хлопець ринувся вперед, вирвавшись із рук служниць.

— Не смій! Не смій паплюжити пам'ять мого батька! Боягузе!

— Твого батька, Слимаче? А я гадав, кого ти мені нагадуєш. Гадаю, ти з радістю допоможеш провести його до самого дому. Тримай міцніше, якщо не хочеш, щоб голова твого батька покотилася землею! 

Хлопець нічого не відповів, але вчепився в стяг так міцно, що аж пальці побіліли. Сильний вітер роздував знамена, показуючи їхню красу, але ставав випробуванням для їхніх носіїв. Коли сонце показалося у всій красі, холодним світлом освітивши долину, Олекір віддав наказ. 

Двадцять три дорослих та хлопчина були змушені пробиватися крізь сніг, тримаючи в руках стяги. Вони хиталися та падали, але, міцно стиснувши зуби, вставали й продовжували йти. Крок за кроком, не дозволяючи собі розслабитися, вони пройшли лише десь половину шляху до наступної фортеці, а сонце вже почало сліпити очі. Слимак тримався гідно і, на відміну від дорослих, не покладався на інших, уперто тримаючи стяг.

Коли сонце тільки почало хилитися, Олекір уже дивився на мури другої з чотирнадцяти фортець зовнішнього кола, першої з тих, що отримали його вимогу. На стіні стояли старці та молодь. Вони намагалися хоробритися, але їх було зовсім мало проти війська Олекіра. 

— Батьку! — З муру почувся молодий голос, і до краю підбіг хлопчина, а за ним підійшов і старий. Тихий ропіт зі стіни вказав на те, що там були й ті, хто впізнав одного з ратників. 

— Тиждень тому ви отримали моє послання. Сьогодні, як і обіцяв, я прийшов особисто, щоб прийняти вашу покору та взяти дари. — Олекір майже не кричав, але його голос лунав громом. На мурі почувся шепіт, але ніхто не наважувався відповісти. Очі хлопця були мокрі, але погляд залишався ясним. 

— Відкрийте ворота. 

— Пане?

— Відкрийте ворота!

— Але ж...

— Жодних «але»! У нас немає жодного шансу! Відкрийте ворота!

Як Олекір і очікував, хтось виявив достатньо розуму, щоб здатися без бою. Коли ворота відкрилися, на вулицю вибіг хлопчина й зупинився перед Луною. Він був легко одягнений, а відкрита шкіра вже почервоніла від морозу.