Розділ 36 Сортування

Наступного ранку двадцять чотири людини отримали коней та провізію. Прощання мало бути коротким, але більшість дружинників передавали послання та вісті. Інші сухо прощалися: вони чудово розуміли сенс листів та послань, які несли.

Олекір приділив цьому крихту уваги. За стіною, на розчищеному полі бою, його ляльки зігнали всіх бранців, які не мали знатного роду чи сили, що мала значення. Хоча він ще не ділив їх, вони вже розділилися. Меншість — усього кілька сотень — становили жінки. Вони були занадто чисті та гарні, щоб бути військовими повіями, але занадто незначні, щоб їх можна було взяти на поле бою. Поодаль стояли інші жінки: їх було трохи менше тисячі. Змарнілі, втомлені та налякані настільки, що, навіть не рухаючись, вони зникали з поля зору, хоча їхня роль була важливою для існування війська, на відміну від їхньої цінності.

Іншою групою були чоловіки. Їх було трохи більше п’ятисот, переважно призвані селяни та ратники. Вони стояли купою, але навіть так нагадували стрій, готовий до бою, хоча більшість із них не змогла б навіть утримати стрій у справжньому бою. Це були боягузи, що втекли з бою і були спіймані, коли вовки гнали їх назад, каліки, що втратили кінцівки в місцевих морозах, слуги та кілька переляканих дітей.

Серед них був тільки один хлопчина, вартий уваги. Занадто молодий, щоб тримати справжній меч, але достатньо дорослий, щоб бачити війну. Його лютий погляд та старанність, з якою він його приховував, не були притаманні простій дитині.

— Цікаво.

Олекір подивився хлопцю в очі. Він чудово знав, що цей погляд означає помсту, але хіба можна дозволити цьому статися? Один рух. Сила стікалася з його тіла до руки, звична холодна рукоять ніжно лягала в його долоню. Хлопець ще нічого не помітив. Раптом Олекір відчув погляд — ніжний, турботливий, благаючий. Змістивши погляд на ляльку, він помітив на вершині стіни двох жінок: Ярославу та Мирославу.

Чому вони тут? Його думки були очевидні, але занадто швидкі, щоб інші змогли помітити, як його обличчя змінило кілька виразів. Вони відчули його вбивчий намір. Він не знав, які саме картини постали перед їхніми очима, проте їхнє благання розумів без слів. Олекір стиснув руку сильніше, руків’я меча розвалилося на пил, не встигнувши до кінця сформуватися, а потім цією самою рукою він стиснув плече хлопця.

— Хто ти?

— Я...

— Це не важливо. Відтепер ти Слимак. Ти маєш певний талант, який я бажаю отримати. Заберіть його.

Хлопець не встиг зрозуміти, що сталося, як Олекір відвернувся, щоб не дивитися, як його забирає служниця, і не шкодувати про своє рішення. Цей хлопець був загрозою. Незначною, малоймовірною, проте він точно був першою краплею, яка впала з його рук. Її ще можна витерти. Але Олекір не міг. Полегшення потоком линуло крізь нього, і він підняв очі до жінок на стіні, але швидко відвернувся.

— Не змушуй мене шкодувати про цей вибір, — тихо пробурмотів Олекір, перш ніж розвернутися. — Щодо решти: ви мені не потрібні, але, на ваш жаль, я більше не хочу доручати своїм людям виконувати всю роботу, і мені потрібні робітники. Радійте, бо я дарую вам життя. Очікуйте з радістю моїх наказів.

Олекір пішов до жінок. Він не дивився на служниць, що стояли трохи далі. Він дивився на них, понівечених, змарнілих та наляканих. Вони нагадували йому Ладину. Зблизька картина ставала ще сумнішою. Більшість не мали гідного одягу, тому вони збилися в купу, щоб зігрітися. Кілька старших жінок стали перед іншими і з острахом дивилися на нього. Він неспішним кроком підійшов до них, відчуваючи жалість.

— Змарнувати таку красу.

Він заговорив так близько до них, що його голос налякав усіх інших. Вони поспіхом відійшли, окрім однієї жінки, яка завмерла на місці. Олекір вважав, що їй десь близько сорока, хоча життя позначилося на ній значно сильніше. Її долоні були грубі й потріскані, пальці — вкриті мозолями та дрібними шрамами від нескінченної роботи. Колись гідна постава тепер здавалася зламаною: одне плече виступало вперед, а сама вона ледь помітно переносила вагу з однієї ноги на іншу, намагаючись не навантажувати пошкоджену. Обличчя припухло від свіжих синців, та навіть вони не могли приховати її виснаження. І все ж він помітив: вона виглядала значно краще, ніж тоді, коли потрапила до його рук.

Олекір знав її долю. Як і долю кожної з них. Хтось сам шукав нагоди потрапити до війська, сподіваючись урятуватися від голоду чи злиднів. Комусь не пощастило привернути до себе увагу солдатів. Когось просто купили в рідної сім’ї, віддавши на службу війську. Удень вони були кухарками, прачками й доглядальницями. А вночі мали задовольняти потреби солдатів, служити віддушинами для їхніх бажань.

— Чого ти хочеш?

— Щоб це все закінчилося.

Олекір бачив у її очах, що це правда: вона занадто втомилася так жити, бачити увесь цей жах. Він повільно підняв руку, жінка завмерла на місці та примружилася, очікуючи удару. Вона не встигла помітити, як він її обійняв, а рука лягла їй на щоку. Сила ніжно потекла тілом, змушуючи її перестати тремтіти й розслабитися в його руках.

— Брешеш, ти хочеш більшого. Ти ж хочеш сім’ю. Хочеш жити нормальним життям. Ти хочеш отримати ще один шанс. Я ж не помиляюся?

Жінка кивнула й усміхнулася, різко стрепенулася, ніби отямившись. Посмішка зникла, а почервоніле обличчя втратило свої фарби, і вона швидко захитала головою, відмовляючись від своїх бажань і його слів. Олекір не звернув на це уваги, задоволено кивнувши на її першу реакцію, але помітив, що й інші зреагували. Він уже знайшов нитку, за яку збирався тягнути.

— Я знаю, ти хочеш цього. Тобі потрібно тільки сказати це вголос, і я дам тобі цей шанс.

Його голос був ніжним, але оманливо добрим. Олекір підсилив його силою, спрямовуючи її у вуха усім присутнім зламаним жінкам. Він говорив те, що вони бажали почути. Він обіцяв кожній щось своє, але всі вони бажали одного. І він дасть їм шанс змінити своє життя.

— Це буде довгий і болісний шлях, але наприкінці я обіцяю: ти отримаєш свій шанс. І щоб не бути голослівним...