Розділ 35 Вимога

— Любі гості. Я сподіваюся, вам сподобалася вечеря. Але, хоч би як ми хотіли це відкласти, ми маємо обговорити справи.

Олекір притис Яринину голову до свого плеча й обвів поглядом залу. У залі стало тихіше. Навіть ті, хто до цього перемовлявся пошепки, замовкли, коли його погляд ковзнув по них. Він на мить затримав погляд на слугах, які здригнулися та схилили голови, на чарівницях, що підсвідомо відділилися від інших, та на Дарині, що вийшла наперед.

— Я не дам вам вибору. Але поясню, що на вас чекає. Більшість із вас і того сміття, що ви привели з собою, мені взагалі не потрібні. Але навіть у смітті є щось вартісне. Тому до кінця сортування я буду добрим до вас.

— Що з нами буде?

— Не треба перебивати, я теж маю межі, які не варто переходити, тим паче коли я збирався це пояснити. Ти станеш моєю жінкою. Сподіваюся, ти витримаєш і збережеш цей свій погляд. Мені також потрібні здібні та красиві слуги.

Олекір сказав це просто в очі Дарині, яка зневажливо дивилася на нього та гордо витримала його погляд, хоча це вартувало їй багатьох зусиль. Він перервав їхню сутичку, дозволяючи їй вдихнути, і просто зміряв її з ніг до голови. Коли вона прийшла до тями, його погляд уже біг по чародійках, які червоніли. Деякі вже зрозуміли свою долю й намагалися сподобатися новому господарю.

— Щодо решти. Я розчарований якістю. Моя лялька в рази сильніша за кожного з вас. Але навіть такі, як ви, на щось годитеся.

— Що? — Принижені дружинники збуджено схопилися за мечі, але заклякли на місці, коли погляд Олекіра впав на них.

— Тихо. Якщо ви самі не розумієте цього, то ви ще гірші, ніж я думав. Саме тому я не можу доручити вам нічого складного. Вам потрібно буде всього лиш передати листа. Сподіваюся, хоч на це ви годящі.

Вільною рукою він зібрав чари. За лічені миті перед ним з'явилося кілька десятків порожніх сувоїв, на яких почали проступати чорнила. Він навіть не намагався приховувати зміст, але всі були так зачаровані цією демонстрацією, що не встигли прочитати нічого, крім кількох рядків. Але цього вистачило, щоб деякі здригнулися. На стіл обережно лягли листи, запечатані чорною восковою печаткою.

— Але, як бачите, листів не так багато, тому я дам вам час до ранку обдумати, хто піде, а решта залишиться, поки я не закінчу сортування. Гей, ти. — Він указав на Дарину, що якраз збиралася відійти до решти дружинників. — Куди зібралася?

— Я хотіла...

— Мене не хвилює. Ти тепер моя власність, як і вони. — Він указав на чарівниць, що вже прийняли свою долю і, почувши його слова, блиснули радісними посмішками. — Я радий, що ви сповнені завзяття так віддано мені служити. Сподіваюся, ця відданість пошириться і на ваших людей. А тепер ходімо, я вам усе поясню.

Він устав. Його рука міцно тримала Ярину біля себе, і несвідомо він робив кожен крок так, щоб тримати її ще ближче та трохи попереду, відгороджуючи від інших. Дарина стояла на місці, відмовляючись розуміти ситуацію, аж поки він не схопив її за зап'ясток і не потягнув до входу. Чарівниці ж не потребували нагадування. Вони мовчки вишикувалися за ним. Сам шлях був недовгим, але здавався нестерпно довгим. Олекір скинув маску доброго господаря.

Вони вийшли на подвір’я. Холодне повітря вдарило в обличчя, але ніхто не звернув на нього уваги. Двір був тихим і порожнім. Лише зрідка чувся чийсь уривчастий вдих або тихий шурхіт одягу, коли хтось із полонених намагався відсунутися від сусіда, але тут же повертався назад, не наважуючись опинитися окремо. Ляльки стояли на стінах, а мовчазні слуги зникали так само швидко, як з'являлися.

Дарина мимоволі зупинилася, а чародійки завмерли на місці. За кілька десятків кроків від них, збившись у щільну групу, стояли кілька сотень полонених чародіїв. Усі вони збилися в настільки щільну купу, що їхнє тремтіння було ритмічним і здалеку нагадувало помірне погойдування води в озері. З кожним кроком ситуація ставала дедалі менш зрозумілою для новоприбулих, особливо той відчай, що застиг у їхніх очах, і ледь чутне дихання, наче у стада овець перед голодними вовками. А Ярослава була серед тих, кого вони боялися найбільше.

Олекір став для них наче потік свіжого повітря. Одночасні видихи полегшили атмосферу, але очі найпильніших розширилися від жаху, бо своєю присутністю він витіснив інших. Велимира підійшла до нього обережно, мов кішка. Кинула швидкий погляд на Ярину, а тоді одразу схопила Олекіра за іншу руку, на що той клацнув язиком. Ярослава підійшла ближче, на її устах була вибачлива посмішка.

— Я радий, що ти така активна, — кинув він Велимирі. — Я думав, учорашнього мало б вистачити, щоб я не бачив тебе кілька днів.

— Олекіре, любий. Я була така рада відчути твою любов учора, що не могла ходити, але спокійно сидіти було ще важче. Особливо після того, як ти привів цих і просто залишив посеред двору. Скажеш, що ти хочеш із ними робити?

Велимира посміхалася, зовсім не червоніючи, стискаючи його руку усім тілом, перш ніж трохи відступити та вказати на бранців. Олекір же навіть не подивився туди, дивлячись просто їй в очі.

— Я збирався це зробити пізніше, але, оскільки ти тут, зробимо це швидко. Вони тепер твої, усі. Ці, — він указав рукою, що тримала Ярину, позад себе, — найбільш придатні з усіх.

— Невже? — Вона обернулася та зміряла їх поглядом. — А справді. Я навіть бачу кілька знайомих облич. Вони справді тепер усі мої?

— Так, роби, що хочеш, тільки не псуй їх занадто.

Натовп був розгублений. Дехто полегшено видихнув, хтось зміряв Велимиру поглядом, скалячи зуби. Вона ж подивилася у відповідь без жодних змін в обличчі, але її очі відзначали кожного присутнього.

— Дякую. — Вона посміхнулася так яскраво, що Олекір на мить примружився, поки вона не вдягла ту звичну розпусну лукаву усмішку. — О, не турбуйся, я їх всьому навчу. Вони віддано служитимуть тобі будь-де, як і я.

Олекір ледь не закотив очі, але швидко зітхнув і просто відвів погляд, нарешті уважніше подивившись на дещо роздратовану, але тиху Ярославу. Аж поки до його ноги не причепилося щось тепле. Він подивився вниз і побачив жінку. Це була чародійка, яку він знав, одна зі старого підрозділу Велимири. Трохи роздратовано він оглянувся й помітив, що й інші, які до цього стояли колом навколо полонених, підійшли доволі близько. Ярина ж, скориставшись нагодою, зникла з двору.