Розділ 32 Як захистити близьких?

Олекір мовчки дивився на Ладину. Закривавлену сорочку з неї зняли ще травники, коли промивали рани, а нової ніхто так і не приніс. Вона спала, повернувшись на бік і згорнувшись калачиком. Важка тепла ковдра сповзла з її тіла під час сну, відкриваючи понівечену спину, але втома була сильнішою за холод.

Він підійшов. Спершу нерішуче простягнув до неї руку, але завмер і повільно опустив її. Кілька митей просто дивився, ніби намагався набратися сміливості, перш ніж знову торкнутися. Від його дотику вона ледь помітно сіпнулась. Рука мимоволі стиснула край ковдри, навіть уві сні чекаючи нового удару.

Його долоня ковзнула по її спині так обережно, ніби навіть дотик міг завдати болю. Пальці раз у раз зупинялися. На її спині майже не залишилося живого місця. Нові рубці лягали поверх старих, утворюючи химерне переплетіння шрамів. На руках їх було менше, зате тонкі зап'ястки вкривали темні сліди від металевих кайданів.

— Вибач. Це через мене.

Він ще тримався. Але з кожною миттю, поки його рука лежала на її спині, тягар провини ставав дедалі нестерпнішим. Він знав, хто винен у всьому цьому. Знав також, що навіть якщо перетворить життя цих людей на нескінченне пекло, це не зітре жодного зі шрамів на її тілі. І не звільнить його від власної провини. Він повільно опустився на коліна.
Ладина... Скільки разів вона була поруч? Скільки разів залишалася на крок позаду, не вимагаючи подяки, не просячи винагороди, просто вірячи в нього більше, ніж він сам у себе. Вона йшла за ним тоді, коли інші відверталися. Терпіла, мовчала, підтримувала, нагадувала. І жодного разу не попросила нічого навзаєм.

Але тепер, коли в нього була сила, коли він міг змінити цей маленький світ. Він втік. Пішов шукати сили, полишив усіх тих, хто його підтримував напризволяще. Думки бігли, одна за одною, але все далі і далі. Що сталось з тим хлопцем, а з тою дівчиною? Як змінилась доля від того, що він пішов? Вони щасливі, чи як Ладина? А може гірше? Він поклав голову на ліжко.

Але раптово, до безглуздя раптово, його думки зупинились. Тепла долоня повільно перебирала його волосся. Так само... колись давно. Ось він, маленький хлопчик тремтить під холодним літнім дощем, на вежі.

— Чому, ти тут?

— Бо ви тут і я принесла вам плащ.

— Не треба, можеш йти. Я хочу побути на самоті.

Дівчина зітхнула і грубо накинула на його плечі важкий шкіряний плащ, що змусив його похитнутись вперед, але зрештою потяг назад. Його обличчя зустрічало краплі дощу, а широку відкриті очі сповнені невдоволення подивились на дівчину. Вона посміхнулась, але помітила що його погляд завмер міцно прикутий до її руки., грубо замотаної в сукно.

— Це не ваша провина.

— Ні, моя. Це через мене ти постраждала.

— А я кажу не ваша.

— Ні, моя.

— Ні, не ваша.

Вони кілька митей повторювали ті самі слова, ледь не переходячи на крик, але з рештою зупинились, мочки дивлячись одне на одного. Олекір повільно підвівся і відвернувся дивлячись далеко на гори і ховаючи очі ледь чутно заговорив.

— Пробач. Це моя вина. Не варто було тоді тебе штовхати. Ярослава мені точно не пробачить.

— Пробачить, я поговорю з нею.

— Чому ти це робиш?

— Бо ви ніколи не хотіли зробити мені боляче.

— Я просто...

— Звісно, звісно, як скажете.

— Не дражнись.

— Добре. Просто знайте, це не ваша вина. Просто, так сталось. Тому не плачте.

— Я не плачу.

— Я ж бачу, що ви плачете, пане.

Він підвів голову. Перед ним усе ще була Ладина. Вона все так само посміхалася. Тільки тепер її волосся втратило блиск, на щоках лежала смертельна блідість, а рука, що гладила його волосся, тремтіла від виснаження. Ковдра спала, дозволяючи йому побачити. Погляд ковзнув по понівеченому тілу. Жах і лють, скипіли з новою силою, але вони не стримали його від того, щоб зануритись в її обійми. Й відчути ритмічне биття її серця.

Вони не говорили. Мовчки, погладжуючи один одного. Олекір відчував як її тіло тремтіло, і як воно поступово заспокоюється, як її рухи сповільнюються, а дихання стає рівномірним. Ладина була занадто виснажена, і знову заснула. Він обережно віддалився, й ніжно вклав її спати, закутуючи у ковдру.

Ярина стояла за дверима, хитро примружившись. Побачивши, як Олекір навшпиньки виходить із кімнати Ладини, вона ледве стримала усмішку. Їхні погляди зустрілися, і обоє завмерли.

— Ти... Як давно тут стоїш? — тихо спитав Олекір.

Дівчинка невинно кліпнула очима.

— Недовго, мабуть?

— Ти щось бачила?

— Нічого?

Вона так щиро схилила голову набік, що навіть Олекір не одразу зрозумів, чи вона справді нічого не бачила, чи просто дражнить його.

— Ярино...

— Що?

— Нічого.

Він похитав головою. І вже збирався йти, як дівчина невдоволено цокнула язиком.

— Ти не цікавий. Гаразд, я нікому не скажу, що ти плакав у моєї мами на грудях.

Олекір завмер. Повільно майже механічно він розвернувся, щоб подивитись на дівчину. Кутики її губ ледь помітно здригнулися. Вона ще кілька митей витримувала серйозний вираз обличчя, але зрештою тихенько засміялася. На мить вона замовчала, помітивши, що маска спала, посміхнулась і кинулась пустими коридорами геть. Скоро він наздогнав її на одному з поворотів. Простягнув руку й упіймав за зап'ясток. Ярина зупинилася так раптово, що ледь не врізалася в нього.

— Ярино... ти нікому цього не скажеш.

— Добре, я нікому нічого не скажу. Тільки відпусти мене.

Олекір кивнув і відійшов від неї. Ярина зітхнула, перш ніж здригнутись, перш ніж невдоволено подивитись на маленьке вікно-бійницю, віконниці якої зовсім прохудились.

— Я, справді, нікому нічого не скажу. Тільки скажи мені, чому ти плакав?

— Бо це моя провина.

— Чому? Ти ж її врятував. А мама постійно каже, що життя важливіше.

Олекір сперся плечем об холодну кам'яну стіну. Кілька секунд він мовчав, ніби збирався відповісти зовсім на інше запитання.