Розділ 31 Право сильного

Олекір стояв на вежі. На тій самій, де колись ховався від чужих очей, щоб тренуватися. Тут він колись боровся за своє майбутнє. Тепер же прийшов сюди знову — вже не заради сили, а щоб зрозуміти, ким став. Колись холодний вітер пробирав його до кісток, а перші промені сонця нагадували, що пора спускатися, поки фортеця не прокинулася. Тепер він майже не відчував ні холоду, ні поспіху. Його погляд мимоволі сходив вниз, де вози вже, мов змія, кільцями обхопили фортецю.

Ляльки укріплювали схили полишивши людей всередині на Сірб з її людьми. Миролана блукала фортецею, мовчки оглядаючи місця свого дитинства. Мирослава заспокоювала людей, змушуючи їх повернутися до щоденної роботи. Ярослава ж не відходила від матері та її людей, повільно насичуючи їх його сутністю, щоб вони перестали божеволіти від самої його присутності.

Олекір упізнав її ще до того, як почув кроки. Лише рухалася вона сьогодні незграбніше, ніж зазвичай, позбавлена своєї грації. Сірка стала за крок від нього, замість грубого шкіряного одягу, вона носила сукняну сукню служниці, що мішкувалась на ній, але зовсім не захищала від холодного вітру, що змушував її ховати вуха

— Пане. Ми знайшли кристал, він був у підкліті. 

— Ти жалкуєш? 

— Жалкую.

Олекір повільно розвернувся, ступив крок і закрив її від вітру своїм тілом. І тільки поглядом закликав її продовжити.  Сірка стиснула пальці на тканині сукні, ніби шукаючи в ній рештки колишньої гордості.

— Жалкую за домом. За свободою. За життям, яке втратила. Але що це змінює? — Вона підняла очі й зустрілася з його поглядом. — Мій батько програв. Ти переміг. У таких, як ми, немає права обирати наслідки.

Олекір мовчав, вивчаючи її обличчя — суміш вовчої дикості й нової, вимушеної покірності. Він бачив, як її тіло вже перестало чинити опір його присутності, хоча розум ще пам'ятав, що мав би ненавидіти його.

— Ти мала б ненавидіти мене сильніше, — промовив він нарешті, голос спокійний, майже відсторонений. — Як інші. Вони противляться цьому, борються досі. Я можу це сказати просто зосередившись. Сірб досі бореться, навіть рве душу, хоча цього не розуміє. Але не ти. Я відчуваю це. Ти схожа на моє продовження, як Ярослава, Мирослава чи інші, що були до вас. Але навіть вони борються з цим. Скажи чому? 

— Що це змінить? Поверне мені дім? Батька? Свободу? — Вона ледь помітно похитала головою. — Ні. Тоді навіщо мені витрачати сили на боротьбу, яка нічого не змінить і не принесе окрім болю? Я обрала інше.

Олекір завмер. Будь-які слова здавалися порожніми. Він не міг повернути їй дім. Не міг повернути свободу. Не міг навіть пообіцяти, що колись це зміниться. Він дивився їй у вічі й бачив вовка. Не хижака, готового кинутися на ворога, а звіра, який надто довго прожив на повідку, щоб пам'ятати, як виглядає свобода.

— Сірко...

На мур безшумно вистрибнула Ярослава. Олекір і Сірка майже одночасно зробили крок убік один від одного.

— Олекіре, моя мати прийшла до тями. 

— З нею все гаразд? Їй не стане гірше якщо я прийду? 

— Я певна з нею все буде гаразд. І вона хоче побачити тебе. 

— Гаразд. Веди. 

Ярослава кивнула, кинувши на останок швидкий, погляд на Сірку. Вона повернулася й почала спускатися, не чекаючи. Олекір рушив слідом, але на мить затримався. Він глибоко вдихнув і сховав вагання так само глибоко, як ховав їх останні кілька днів.

— Передайте кристал лялькам. Я сам розберусь, що з ним робити. 

Олекір розвернувся й легко послідкував за Ярославою.  Вони майже одночасно стрибнули вниз. Сила м'яко загальмувала падіння — удар, що переламав би кістки звичайній людині, для них став лише коротким поштовхом та цей рух створив порив, що підняв у повітря попіл. Попіл тих, хто боровся, знаючи, що програє. Тих, хто волів померти, а не скоритися. І тих, хто благав про прощення, але не був прощений. Його прибирали живі слуги і ратники. Хтось хотів дати останнє прощання другу чи більше зневажити ворога, але попіл змішувався з багном. 

— Ти вже говорила з нею?

— Ні. Коли вона приходила в себе я пішла за тобою. 

— Чому? 

—Я боюсь. Я боюсь, що вона мені скаже.

Ярослава йшла попереду. Олекір відставав лише на крок. Як не пришвидшувався — цей крок не зникав. Він хотів стати поруч, але був змушений відставати до кінця. Перш ніж вона не зупинилась. Крок вперед і вона доторкнулась до дверей, а потім швидко відсмикнула руку від них. 

Олекір мовчки дився на Ярославу, а вона на двері. Він не впізнавав цих дверей. А Ярослава пам'ятала їх надто добре. Колись вона розглядала вирізьблені на них сцени, вигадуючи до них власні історії. Востаннє ж побачила їх розтрощеними. Вона власноруч зростила розірване дерево, але шрами лишилися. Грубі. Нерівні. Вони вже ніколи не дозволять забути. Вона повільно доторкнулась до них, проводячи кожним шрамом, що не змогла приховати, перш ніж обережно штовхнути їх. 

Кам'яні стіни ще зберігали глибокі тріщини, а де не були вкриті сажею, меблі зникли майже повністю, хтось навмисно знищував кожен слід життя. Лише ліжко вибивалося із загальної картини. Як і двері, його відновили. Деревина знову стала цілісною, але грубі шрами так і залишилися на поверхні. На ньому лежала Велимира. Сивина її волосся залишалась на місці, тоді як риси обличчя пом'якшали і більше не могли приховувати колишню красуню. 

— Ярославо, доню, заходь. Я так довго чекала на тебе, не щоб ти там стояла, в страху. 

— Звісно мамо. 

Ярослава широко відчиняє двері беззвучно заходячи в кімнату, її кроки тремтять, але вона йде в обійми матері. Олекір зайшов слідом, але вся увага Велимири була тільки на Ярославі. Погляд сповнений тепла вивчав дівчину досконало від кінчиків волосся до відбитків на землі, але головним чином вона слідкувала за її силою, що розтікалась кімнатою. І тільки тоді вона помітила його. 

— Ти також тут. Я очікувала цього, але сподівалась на краще, хоча ти безспірно кращий за сина того чоловіка.