Розділ 30 Наслідки

Битва за фортецю була швидкою. Ще мить тому ляльки просто постукували списами по щитах у ритмічній одноманітності, дратуючи захисників, наче холодний вітер. А потім вони зупинились. І без жодних криків, без команд, рвонули вперед — значно швидше, ніж очікували оборонці.

Стріли, чари й каміння сипались з муру суцільним дощем, але не змогли зупинити натиску. Ляльки йшли, крижаною стіною. Перші ряди досягли підніжжя муру й без вагання стали опорами. Вони впиралися щитами одна в одну, формуючи міцні платформи. Наступні підіймалися по них вище й вище, поки до самих зубців муру не виросли живі сходи. Кілька хвилин — і вся перевага оборонців розвіялася, як ранковий туман. Панічні крики швидко змішалися зі стогонами тих нещасних, що боролись завзятіше інших і помирали першими.

— Кидайте зброю. Ставайте на коліна. До вас проявлять милосердя.

Одноманітний гул тисяч голосів заповнив поле бою. У цьому заклику не було ні злості, ні ненависті — лише холодна констатація факту. Ляльки і справді як вода обступає камені обходили поранених й беззбройних. Ті ж хто схрестив зброю з ляльками і вижили, чудово зрозуміли, що в них не було жодних шансів. Весь їхній опір був марним.

Чародії ще намагалися тримати останню оборону, після того, як відступили з зовнішніх веж. Вони зібралися у внутрішньому дворі, біля входу до Підкліту, прикривши голови товстим земляним куполом, створивши вузький коридор. Очолювала їх Велимира — горда, холодна, оточена Ближницями та жменькою тих, кому пощастило вціліти і бути достатньо дурними, щоб вірити в останню битву.

Ярослава йшла крізь стрій ляльок. Ті розступалися перед нею чітко й мовчазно, а за її спиною одразу змикали стрій. Вона йшла не між людьми, а крізь живу стіну, що дихала однією волею. Вона відчувала його увагу крізь кожну ляльку. Раніше цей погляд змушував її почуватись дивною твариною під пильним наглядом. З часом вона навчилась його ігнорувати, та поруч із матір’ю це відчуття раптом стало нестерпно гострим.

Оборонці спершу помітили рух в монотонному строю, а потім дівчину, що вийшла з нього. Її волосся втратило свій золотавий блиск і як шкіра стало блідим. Від кожного її кроку повітря тремтіло силою. Страх і відчай переповнювали чародіїв, але серед них виділялась, Велимира. Вона здригнулась, але почала пробиратись вперед, а ж поки не вийшла зі строю. Ще кілька кроків і ближниці кинулись за нею намагаючись зупинити та повернути назад.

— Ярослава? Це ти? — Велимира не вірячи власним очам простягнула руку, а сльози вкрили обличчя. Змиваючи страхи і турботи.

— Мамо?

Ярослава здригнулась не вірячи власним очам. Жінка перед нею постаріла, зморшки борознами вкривали обличчя, а в волоссі де-не-де вже з'являлись сиві пасма. Вона не очікувала її такою побачити, коли вона йшла, відчувала, що матір молодшала і боялась, що та захопить Олекіра, але зараз. Зараз їй було соромно. Бо тільки тепер Ярослава зрозуміла, наскільки сильно фортеця вже вмирала.

— Ярославо. Хто всі ці люди? Що тут відбувається?

Велимира наче змінила маску, раптово, вона випрямила спину, а її погляд звернувся до ляльок за спиною доньки наче кидаючи їм виклик. Олекір не відвів поглядів.

— Я бачу, ти не втратила розум.

Тисячі голосів зливались в один. Велимира відчула це вперше і відступила на кілька кроків. Й відчула, щось неймовірно знайоме, але ще не могла зрозуміти, що саме.

— Я повернувся, щоб забрати своє. Але що я бачу? Прогнилу діру, яка потребувала очищення. Ось я його і проводжу.

Новий гул був в рази голоснішим, але разом з ним прийшла і хвиля сили. Велимира відчула як задихається, але ця задуха принесла їй нестерпну насолоду. Вона думала, що забула його. Вона думала, що втратила його назавжди. Але ось він. Він повернувся. Ратники падали без свідомості, а ось чародії. що впали на коліна і ближниці, що сперлись на зброю відчули збудження.

— Зібралися!

Різко кинула Велимира, силою придушуючи власне тремтіння, але це вже було марно. Наче голодним людям подали їжу, вони жадібно вбирали кожну крупицю сили впадаючи в марення. Ярослава спостерігала з сумом. Вона бачила в них себе. Ту ким колись стане, якщо наважиться покинути Олекіра. Чи буде вона так само тремтіти, вартуватиме йому просто стати поруч. Чи втратить усе, що здобуде, лише заради ще одного ковтка цього задоволення.

— Мамо… — тихо сказала вона. — Не борися.

Велимира різко підняла на неї погляд.

— Ти не розумієш, про що говориш.

— Ні. Розумію. — Ярослава опустила погляд. — Ми вже не зможемо піти від нього, мамо.

Велимира хотіла відповісти. Сказати, що донька помиляється. Що вона сильніша за це. Що вона прожила довге життя і навчилась панувати над власними бажаннями. Але слова так і не зірвалися з язика. Ляльки позаду Ярослави почали розступатися. Спочатку Велимира побачила лише темну постать, але її розум вже почав туманитись. З кожним кроком, його присутність відлунювала в просторі. І щось в середині неї та довколишніх відгукувалось.

Ще мить і чародії, почали рухатись, повільно майже інстинктивно. Як загублені в темряві, що помітили світло. Постать наближалась швидко, а з цим зростала і його присутність. Це сталось наступної миті, коли постать наблизилась ще трохи. Чарівниця судомно вдихнула і впала на коліна. За нею друга. Кілька досвідчених ще намагались триматись, але невідворотно Чародії не витримували присутності падали на коліна занурюючись у задоволення. Велимира та ближниці тримались, але сил з кожною миттю ставало ще менше.

— Ви! Ану хутко вставайте!

Ніхто навіть не повернув голови. Вони не могли і не хотіли. Кожен їх орган чуття слідкував за наближенням постаті намагаючись уловити навіть найменші дрібниці. Найстрашніше було не те, що він наближався. Найстрашніше було те, що вона хотіла, щоб він підійшов швидше. Страх, розгубленість наповнювали її, але вона потребувала відповідей.

— Ярославо! Хто це?! Що він з нами зробив?!

— Це Олекір, мамо. І ви самі зробили це з собою, багато років тому під час ритуалу.