Розділ 29 Жорстокість

Ратибор пив і хвалився. Він намагався вдавати зацікавленість до розмови, але очі його вже блищали хижим, п’яним блиском — той самий погляд, який Олекір пам’ятав ще з дитинства. Момент настав саме тоді, коли до зали силою завели кількох напіводягнених дівчат. Вони йшли, спотикаючись, зі зв’язаними руками й опущеними головами. Серед них особливо виділялася чорнява дівчина — молода, з привабливим обличчям, яка ще намагалася тримати спину прямо. Сором заливав її щоки густим рум’янцем, але в очах не було сліз — лише приглушена, відчайдушна гідність.

Олекір затримав на ній погляд довше, ніж мав. Щось у лінії вилиць, у формі брів, у тому, як вона стискала щелепу, різонуло по пам’яті. Хтось дуже близький. Хтось, кого він знає, але не може пригадати.

— О друже! Чудовий вибір! — ревнув Ратибор, гримнувши кубком об стіл так, що вино хлюпнуло на дерево. — Це моя люба донечка! Кров від крові, як то кажуть. Свого часу я добре попрацював над її матір’ю! Хоча я зовсім не очікував, що вона з'явиться! А вона з'явилась! Ти подивись на неї — уся в мене. Горда. Хоробра, а головне досі невинна діва! Що думаєш? Для такого гостя, як ти, — найкраще, що є в цій фортеці!

У залі залунали грубі реготи. Дехто з дружинників навіть підбадьорливо гукнув. Дівчина здригнулася, але не відвела погляду від підлоги. Лише пальці її рук, зв’язані мотузкою, стиснулися так, що побіліли кісточки.

Олекір сидів нерухомо. Зовні — натягнута посмішка. Усередині ж розпалювався вогонь з новою силою. Кожне слово Ратибора наче піддувало в кузні. Він дивився на Ратибора — на цю жалюгідну подобу людини, яка колись називалася його братом, — і відчував не просто презирство. Це було глибше. Наче хтось узяв спогади про минуле й плюнув у них.

— Донечка, — повторив він тихо, майже лагідно. Голос його прозвучав так м’яко, що кілька найближчих дружинників навіть замовкли. — Цікаво. А її мати... теж твоя «любка»?

Ратибор зареготав.

— Та всі вони мої, бра... гостю! Тут, жорстоке місце, яке потребує особливого поводження. Мій батько занадто послабив лямки, що люди забули своє місце. Але я не такий! Я привів це місце до ладу! І в першу чергу жінок, які почали занадто багато про себе думати!

Олекір повільно поставив кубок на стіл. Рух був точним, виваженим, без зайвого шуму. Він підвівся. Високий, стриманий, у темному обладунку, який раптом почав здаватися більшим і важчим. Повільно він вийшов з-за столу і попрямував до дівчини. Вона ж зустріла його зухвалим поглядом, вартувало йому стати перед нею. Він посміхнувся і повільно підняв руку, дівчина інстинктивно зіщулилась заплющуючи, очі, а ратники панічно відступили. Але на загальний подив, його рука торкнулась її щоки напрочуд обережно, щоб відвести пасмо її чорного волосся за вухо.

— Її ти теж навчав?

— Звісно, але вона вперта як віл, вся в мене!

Ратибор знову засміявся. Олекір же тримав дівчину, дивлячись у її очі. Очі які він ніколи не забуде. Він сьогодні вже бачив власницю цих очей, але ніколи не очікував побачити її доньку та й ще такою дорослою.

— Скільки їй?

— Сьогодні її шістнадцята зима! Особливий день. Тому я вирішив зробити їй подарунок! Сподіваюсь, брате, ти вмієш добре поводитись з жінками. Якщо не впораєшся — покажу, як треба.

Регіт Ратибора дратував, але Олекір стримувався. Він зовсім не звертав уваги на інших. Чекаючи поки дівчина повільно опасиво відкриє свої очі і розгублено подивиться в його.

— Як тебе звати?

— Ярина.

— Ярина, я запам'ятаю. Ходімо.

Ратники навіть отямитись не встигли коли він вже повів Ярину до столу, звільнену з кайданів. Дівчина зовсім не пручалась, але була явно розгублена такою ніжністю. Його рука лежала на її талії лише для чужих очей, поки вона кілька разів невпевнено намагалась виконати те, чого від неї чекали. Олекір не гнівався не кричав, дозволяючи їй рухатись у своєму темпі, що неймовірно дратувало Ратибора.

— Сподіваюсь, ви ще не наїлись вдосталь, бо основна страва на підході, як і наш найкращий мед на честь гостя!

Слова Ратибора викликали загальне схвалення ратників і дружинників, але Олекір навіть не підвів очі. До зали було занесено засмаженого вепра, якого поспіхом кинули на вогонь, щоб він не охолов. Поряд внесли стару діжку меду. Лише кілька нових дощок видавали, що його недавно відкривали.. Ратибор хвацько розбив їх, занурюючи келих в діжку і випиваючи його з гордістю, а потім витяг з-за пазухи ще один набрав і простягнув Олекіру.

Ярина у рідкісній ініціативі збиралась прийняти келих, але Олекір завадив їй перехоплюючи келих. Бережно тримаючи його він покрутив його в руках, перш ніж кинути на нього короткий погляд і усміхнутись. Підносячи його до губ, але так і не роблячи жодного ковтка, тільки мовчки подивився прямо в очі Ратибору.

— Пий, гостю, — повторив він, і в голосі пролунала нетерпляча нотка. — Чи ти боїшся мого меду?

Олекір посміхнувся і в його очах з'явився сум.

— Ти змінився, Ратиборе. Я сподівався, що в тобі залишилась хоча б гордість воїна. Але ти вдаєшся до отрути, невже настільки боїшся мене?

Ратибор застиг, а посмішка зникла з обличчя. Зала замокла, навіть вогонь втратив свою яскравість.

— Погано так жартувати, гостю! Ти ж бачив як я сам пив з цієї діжки!

— Ратиборе, це настільки поганий мед, що вже його можна вважати отрутою, але справжня отрута не в меді, в келиху. Той хто тобі їх дав витратив божевільні гроші, на його створення, а ще й на отруту. Він навіть бережно, промаркував його, щоб ти не сплутав, але це вже була зайве й занадто очевидне.

Олекір добре бачив, як Ратибор поблід і не вагаючись виплеснув мед в обличчя ратнику, що зайшов йому за спину, притискаючи Ярину до себе, щоб вона не бачила, що мало статись.

Спершу нічого не сталося. Чоловік, що розпластався підлогою, спробував підвестись, але ноги підломились. Ратник захрипів і закашляв кров'ю. Шкіра на його обличчі стрімко сіріла, а очі розтанули витікаючи з очниць залишаючи тільки темні западини.