Розділ 28 Спаплюжений дім

Стара пошарпана фортеця з'явилася на обрії за кілька місяців походу. Вона височіла на пагорбі посеред безкрайого поля, досі пануючи над рівниною попри роки занепаду. Олекір довго дивився на неї, не в змозі розібратися у власних почуттях. У дитячих спогадах це місце було величним і гордим — непохитною твердинею на краю світу. Та тепер фортеця виглядала старою, втомленою і значно меншою, ніж пам'ять дозволяла уявити. Її втрата величі здавалася неправильною. Наче хтось насмілився змінити щось, що мало залишатися незмінним.

Процесія зупинилася на узліссі, за межами досяжності стріл. Ляльки швидко розгортали табір, закручуючи вози кільцями, як змія навколо голови, не намагаючись приховувати чи поспішати. Холодна байдужість та самовпевненість, яку не побачиш деінде. Відвертий виклик, але й натяк.

Олекір помітив розвідників фортеці ще кілька місяців тому, але свідомо не втручався, дозволяючи їм снувати довкола, очікуючи їхнього першого кроку. Проте все йшло не так, як він розраховував. Жоден із них не намагався вступити в перемовини чи хоча б передати повідомлення. Вони одразу тікали чи кінчали з життям, коли до них наближалися. Очевидний натяг, чого саме від нього очікують, і сьогодні він це підтвердив власними очима.

На мурах панувало пожвавлення. Лучники перевіряли луки й натягували тятиви. Ратники підтягували до стін казани з маслом і складали купи каміння. Дружинники роздавали накази, а чародії готували захисні й бойові чари. Фортеця готувалася до бою.

Олекір повільно видихнув, чари обвили його тіло обладунком, закриваючи обличчя. Він привів сюди армію, але не бажав проливати крові знову. Відкинувши пропозиції жінок супроводжувати його, він узяв із собою лише кількох ляльок. У руках з'явився невеликий стяг перемовника. Саме з ним він вирушив до стін фортеці свого дитинства.

Перші сто кроків були прості. Його невеличку процесію супроводжували очима, але стріли не летіли. Лише коли він пройшов першу відмітку, кілька стріл вирвалися з луків і полетіли в нього. Ляльки без вагань ступили вперед та з легкістю відбили усі стріли, а Олекір розгорнув прапор. Кілька стріл знову злетіли, але кількість була меншою. Дружинники на стінах лаялися на телепнів лучників, які стріляли без наказу. Ще п'ятдесят кроків — і він пройшов кілька відміток і зупинився перед останньою.

— Хоробрі воїни фортеці. Я прибув говорити.

На мурах пролунали вигуки.

— Назвися!

— Хто ти такий?!

Олекір мовчав, поки дружинники ревли зі злості, змушуючи ратників замовкнути.

— О, прошу, це зайве. Вагоміше питання, з яким я прийшов.

Він підняв стяг перемовника трохи вище й махнув їм зі сторони в сторону.

— Ми не бажаємо зла вам і вашим родинам. Ми просто вигнанці, що потребують допомоги. Звісно, ми не сподіваємося прийняти її просто так, ми готові обміняти матеріали звірів та різноманітних істот, що зустрілися нам на шляху.

На стінах почалися перешіптування. Він помітив, як хтось вказав рукою на його імпровізований табір.

— Якщо ви згодні, чи можу я увійти, як гість у ваш дім?

— А якщо ми відмовимо? — долинуло зверху.

Олекір мовчав кілька секунд, спостерігаючи за дружинником на стіні, намагаючись пригадати, хто він, але покинув це робити, просто розвівши руки.

— Тоді я повернуся до свого табору.

— І все?!

Його погляд змістився на іншого дружинника, що викрикнув, але він знову не зміг його пригадати.

— І все, — спокійно відповів він. — Але після цього рішення обмін не буде щедрим.

Сміх злетів зі стіни, але швидко зник, дозволяючи Олекіру продовжувати. Його слова зустріла тиша.

— Чуєте його? — раптом засміявся хтось із ратників. — Прийшли жебраки із півночі та ще й погрожують!

Кілька голосів підтримали сміх. Олекір терпляче дочекався, поки той стихне.

— Я не погрожую, — спокійно відповів він.

Після чого віддав короткий наказ. Позаду нього ляльки одночасно рушили з місця. Тисячі воїнів перебудовувалися мов єдине тіло. Ряди розкривалися й змикалися, важкі списи опускалися вперед, щити ставали стіною. Вперше після битви з Володарем Півночі армія розгорталася у повний бойовий порядок. Сміх на мурах згас.

— Чого ти хочеш? — нарешті запитав хтось із дружинників.

— Розмови з воєводою, щоб ми могли вирішити усі наші питання.

— Буде тобі розмова.

Дружинник притягнув одного з ратників і віддав накази, які той неохоче взявся виконувати. Поки всі чекали, Олекір роздивлявся обличчя, нарешті він зміг помітити кілька знайомих, а придивляючись, він помічав знайомі риси й в інших. Вони так відрізнялися від тих, кого він пам'ятав, не в кращу сторону. Броня при ближчому погляді виглядала неохайною та навіть занедбаною.

— Кого там, в біса, принесло, що ти мене покликав?

Голос ударив по пам'яті раніше, ніж його власник показався на мурі. Олекір завмер. Важкі кроки пролунали над брамою. На стіну вийшов кремезний чоловік із сивиною в бороді. Пояс висів криво, сорочка була розхристана, а рухи здавалися важкими й млявими. Спершу Олекір навіть не впізнав його. Потім помітив знайомий злам носа. Шрам над бровою. Форму підборіддя. І відчув, як усередині щось обірвалося.

— Ратибор.

Він промовив це самими губами, не в змозі повірити власним очам. Він не бачив гордого брата з минулого чи можливого майбутнього, а старого п'яницю, що, схоже, тішився жінкою до цієї миті.

— Ким ти став, брате? Що за жорстока доля посміялась із тебе? — Він не дав цим словам сили злетіти вгору муром і лише схилив голову.

— О, могутній воєводо, — промовив він уголос, з легкою, майже непомітною іронією. — Я прийшов запропонувати обмін. М’ясо й матеріали півночі на зерно та овочі. Якщо ви не проти — дозвольте мені увійти до фортеці як гостю.

Олекір відірвав очі від землі і подивився просто в очі Ратибора. Як колись, він дивився знизу вгору, але не відчував страху, тільки презирство, яке ховалося за холодними, безжальними очима, в яких не було тепла. Ратибор нічого не зрозумів, його погляд пройшовся по обладунках Олекіра та його охорони, а потім звернувся до війська, що розгурнулося за відмітками, а також до возів. Не важко було зрозуміти, що саме вплинуло на його думки, але він посміхнувся.