Розділ 27 Шлях додому

Олекір прокинувся в оточенні жінок. Тепло тіл, важке сонне дихання й запах шкіри змішалися в дивну ранкову тишу. Хтось несвідомо притискався до його плеча, інша обіймала за пояс, ще одна майже звисала з краю ліжка, вперто тримаючись за нього навіть уві сні. Він лише тихо видихнув, потягнувся, відчуваючи приємну втому після довгого дня, й без особливих зусиль вирвався з цепких обіймів. Кілька дівчат невдоволено щось пробурмотіли крізь сон, але не прокинулися.

Вийшовши зі своєї кімнати, він уже прикрив наготу чарівним одягом. Темна тканина повільно огорнула тіло, мов жива тінь, формуючи звичний стриманий образ. Молоді служниці, що саме несли воду й чисті рушники, миттю завмерли під стінами. Їхні погляди ковзнули по ньому — допитливі, несміливі, ще занадто невинні, щоб приховувати інтерес. Одна з дівчат навіть перечепилася об власну ногу, викликавши приглушене хіхікання подруг. Олекір лише ледь усміхнувся краєм губ і мовчки рушив далі.

Сніданок, як і завжди останнім часом, був по-своєму елегантним варіантом м’яса, прикрашеного м’ясом і гарнованого м’ясом. На широкій металевій таці лежали тонко нарізані шматки запеченого звіра, густий темний соус, обсмажені ребра й ще тепла кров’яна ковбаса з пряними травами. Навіть запах був важким, насиченим і майже хижим. Олекір спокійно сів за стіл, неквапливо скуштував перший шматок, після чого кивнув.

— Це краще, ніж було вчора. Мої вітання.

Промовив він, елегантно витираючи вуста хусткою. Служниця, що сьогодні готувала, одразу гордо задерла носик, ледве не сяючи від задоволення. Її суперниця — вчорашня куховарка — лише клацнула язиком і відвернулася, удаючи байдужість. Кілька інших дівчат тихо засміялися.

Олекір не звернув на це уваги. Подібні сцени він спостерігав уже не один раз за останні кілька тижнів після відходу племені. Для більшості з них це стало дивним змаганням — хто буде кориснішою, хто приверне більше уваги, хто отримає бодай коротку похвалу.

І це було лише логічним продовженням навчання Мирослави, після того як звичайний вишкіл перестав бути ефективним, а методи стали жорсткішими, значно жорсткішими, ніж у Миролани. Він підвівся з-за столу, навіть не дивлячись навколо.

— Сьогодні ти будеш мене супроводжувати.

Олекір вказав на одну з хіхікаючих дівчат. Та миттю здриглася, наче її облили холодною водою. Усмішка швидко зникла з обличчя, а плечі напружилися. Проте вона одразу схилила голову.

— Як накажете…

У її голосі змішалися страх, хвилювання й прихована радість. Це теж було частиною їхньої практики — можливістю навчатися поруч із ним. А для декого — шансом стати ближчими. Вона поспішно рушила слідом, намагаючись не відставати.

Колись страхітливий пейзаж повертався до своєї первісної краси. Тільки шрами, що залишилися після його битви з Володарем Півночі, нагадуватимуть про події минулого. Гори тіл уже майже були розібрані, залишаючи після себе численні вози.

Повз них стрімко пробігла Миролана. Її волосся прилипло до спітнілого чола, а дихання було важким, але рівним. За нею ледве тягнулися виснажені Сірб, Сірка та решта. Їхній одяг був мокрий від поту, ноги тремтіли, але ніхто не наважувався зупинитися.

— Швидше! — кинула Миролана через плече. — Якщо впадете зараз, то почнемо коло спочатку!

Сірка тихо вилаялася собі під ніс, а Сірб лише хрипко засміялася, продовжуючи біг. Олекір мовчки спостерігав за цим кілька секунд. Потім рушив далі, наче корабель спокійно прорізав море ляльок. Спостерігаючи за їхніми рухами, він відчував гордість і задоволення, а також збуджене передчуття майбутнього. Ляльки, відповідаючи на його почуття, почали працювати швидше, доводячи свої тіла до межі.

Його погляд уже був прикутий до колись непохитної стіни Вічного лісу. Величезні дерева, що століттями стояли непорушно, тепер повільно відступали перед ними. У зеленій стіні поступово з’являлася широка просіка. Ями засипали землею, пагорби зрівнювали, каміння відтягували вбік, формуючи майбутню дорогу. Частина возів уже рушила вперед, а за ними через кілька днів піде і його тимчасовий дім.

Олекір так чітко уявляв це, що майже бачив наяву. Колись йому вже довелося битися із Володарем Землі — величезним змієм, настільки старим і могутнім, що сам його рух змінював світ. Там, де чудовисько повзло, земля розходилась глибокими борознами, які згодом наповнювалися водою й ставали ріками. Непохитні гори тріскалися під його тілом, утворюючи цілі тунелі та проходи. Навіть після смерті змія світ ще довго носив на собі сліди його існування.

Олекір пам’ятав той бій надто добре: гуркіт каменю, землю, що ламалася під ногами, власну кров на розпечених скелях і відчуття майже божественної величі, коли перед тобою ворушиться щось настільки велике, що людський розум відмовляється сприймати його як живу істоту.

І тепер це станеться тут. Не так грандіозно й не так швидко, але станеться. Його ляльки прокладуть для нього дорогу крізь Вічний ліс. Крок за кроком, дерево за деревом, камінь за каменем, поки сама земля не визнає їхній прихід. І в кінці цього шляху на нього чекатиме дім.

— Залишилось недовго…

Він промовив це майже пошепки, ніби сам до себе. Задумливий транс перервала Луна. Велика вовчиця буквально влетіла в нього збоку, мало не збивши його з ніг. Вона стала значно більшою, ніж він пам’ятав. Тепер Луна була майже вдвічі більшою за звичного коня. Її срібна шерсть блищала під сонцем, масивні лапи залишали глибокі сліди в землі, а жовті очі світилися людським розумом.

Та попри свій страхітливий вигляд, поводилася вона як величезне розбалуване цуценя. Олекір засміявся — щиро й без звичної стриманості — занурюючи руки в густу шерсть. Луна одразу задоволено загарчала й буквально повалилася набік, відкриваючи живіт для пестощів. Її хвіст з такою силою бив по землі, що піднімав пил.

— Ти стала ще більшою ненажерою, — пробурмотів він, чухаючи її під шиєю.

Вовчиця задоволено примружила очі. Служниця поруч тремтіла. І справа була навіть не в розмірах Луни. Вона чудово знала характер вовчиці ще з часів племені. Але тут їй наочно довели, що той став лише гіршим. Особливо після випадку, коли Луна ледь не відкусила руку іншій дівчині за спробу її погладити без дозволу. Тепер більшість служниць обходили вовчицю стороною. А Луна, ніби відчувши чужий страх, ліниво підняла голову й подивилася на дівчину важким хижим поглядом. Служниця зблідла ще сильніше. Олекір же лише коротко хмикнув.